Їхніми стежками, що загубились у Всесвіті, ступає зима. Хурделиці замели давні мрії. Перемели роки…
А січень, як і колись, пахне мандаринами. Перкалеві сувої снігів стеляться до горизонту і зливаються з небесами. На слизькій дорозі сковзаються зорі. Хтось залишає на снігу сліди, хтось їх шукає. Вітри перебирають промерзле гілля на деревах, мов струни химерних арф…
Колись вони гадали: що є на зворотньому боці місяця? Тепер знають: там – їхнє майбутнє, яке не збулося. Бо ні Він, ні Вона не відають, яким би воно могло бути.
Колись… сніг мав для них смак мерзлих яблук із сусіднього саду. Мороз пахнув димом, який вився зі старих сільських коминів: у грубках палили дровами. На холодному розмальованому візерунками вікні Вона писала Його ім’я. Потім «стирала» своїм подихом, щоб ніхто не побачив. А Він поспішав до Неї через кучугури снігів, які, здавалось, сягали стріхи і неба…
Тепер… Він живе самотиною. У Її долі – дороги. Десь посеред світів зустрічаються їхні спогади. А в сни приходить січень – сором’язливий, закоханий, молодий…
Він і досі шкодує, що не вберіг свого кохання до Неї. Бо та, інша, що вихорем увірвалася в Його життя, стала розчаруванням, зневірою, зрадою.
…Вона поклала їхні почуття на мольберт. Зима на Її картині особлива. Її гріють дими зі старих коминів. Місяць розсипав на снігу безліч срібних намистинок. Дві тіні під старою яблунею, руки яких тримають одне яблуко…
Ольга ЧОРНА.