Він підтримував видання українських творів письменства і допомагав їх авторам гонорарами. Аби виходила щоденна українська газета «Рада», продав 200 десятин землі. Саме йому належить відомий вислів «Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її й до глибини кишені». Отож, розповідь про видатного українця – аграрія, землевласника, культурного і громадського діяча, видавця і публіциста, одного з ініціаторів скликання Центральної Ради, мецената Євгена Чикаленка.
Його ім’я, на жаль, мало про що говорить для більшості сучасників, бо життєвий подвиг замовчувався у комуністичні часи і продовжує замовчуватися в незалежній Україні. 9 (21) грудня цього року минуло 170 років з дня народження Євгена Чикаленка, людини, яка все життя поклала на вівтар любові і служіння Батьківщині.
Євген Чикаленко родом з півдня України, з села Перешори нині Одеської області, із заможної й працьовитої родини. У цьому селі коштом сім’ї Чикаленків у 1830-х роках була збудована церква. У 1962-му храм тодішня радянська влада закрила, а у 1985 році – комуністи святиню розвалили, залишивши руїни.
У селі розмовляли українською, або ж «по-селянськи», як із зневагою тодішні господарі російської імперії називали українську мову. Але саме українська мова була і залишилась до кінця життя Євгена Чикаленка першим і найяскравішим знаком рідного дому. «Я тримався, як свідомий українець, говорив раз у раз зо всіма українською мовою, і тому перешорські селяни і панки не старалися ні з ким в розмові вживати каліченої московщини, як це було по інших селах… Коли хто-небудь з перевертнів або з чиновників насміхався з перешорян, що вони говорять «мужицьким», «хахлацьким» язиком, то селяни казали: — А от наш пан не то, що ви, а на всю губу пан, вміє говорити на всяких язиках, а з своїми дітьми і зо всіма говорить по-нашому та ще по-стародавньому. Але я ніколи не робив ніяких уваг щодо мови, не силував нікого, а досягав того своїм прикладом, сам додержуючись чистоти мови», – зауважував в одному зі своїх спогадів Євген Чикаленко.
Йому пощастило під час навчання, спочатку в одеському пансіоні, потім у Кропивницькому реальному училищі, а далі в Харкові й Києві, познайомитися з такими самими, як він, небайдужими до України людьми: Володимиром Антоновичом, Панасом Саксаганським (Тобілевичем), Миколою Садовським, Іваном Карпенком-Карим, Миколою Лисенком, Дмитром Дорошенком, Михайлом Грушевським. Завжди до них прислухався.
Навчаючись у Харківському університеті, був діяльним у драгоманівському радикальному гуртку, за участь в якому заарештований і перебував 5 років під наглядом поліції у рідному селі Перешори. Там Євген Чикаленко, після смерті батька, почав господарювати у родинному маєтку. Пише і видає практичні поради для сільського господарства: «Розмови про сільське хазяйство» у 5 книгах, що становили своєрідну популярну україномовну енциклопедію. Щоб зрозуміти в яких умовах видавалися вона, слід сказати, що цілих п’ять років, переступаючи через Емський указ 1876 року, Чикаленко домагався дозволу надрукувати свій твір.
Крім цього був меценатом різних починів: на його гроші видано «Російсько-український словарь» Уманця-Комарова (Львів, 1893–1898), чотиритомний «Словарь української мови» (тут збережений правопис оригіналу) довершений Борисом Грінченком. Він сприяв виданню та поширенню двотомного роману «Чорна рада» П. Куліша (Одеса 1900-1901 рр.), допомагав журналу «Кіевская старина», даючи суттєву грошову нагороду за найкраще написану історію України та сплачуючи гонорари за українські твори письменства (М. Коцюбинському, В. Винниченку, І. Франку, С. Васильченку, О. Кобилянській, А. Тисленку та ін.). Організував при Науковому товаристві імені Шевченка у Львові фонд ім. Мордовця для фінансової допомоги письменникам, фінансував тижневик Революційної української партії «Селянин», став одним із фундаторів «Академічного Дому» у Львові, заохочуючи наддніпрянську молодь їхати сюди на навчання.
Чикаленко щиро віддавав свої великі статки заможного землевласника рідній нації, розвиваючи і пропагуючи її ідентичність. Він твердив, що головна проблема української нації полягає в тому, що вона є «недоформованою». І на жаль, навіть на 30-му році відновлення нашої незалежності це проявляється у висловлюваннях «а яка різниця?».
У 1900 році Євген Чикаленко переїхав до Києва, де включився в громадське життя. Був активним членом «Старої громади», Загальної української безпартійної демократичної організації, Української демократичної партії (з 1904 року), Української демократично-радикальної партії (з 1905 р.). У 1908 року був ініціатором заснування Товариства українських поступовців і його фактичним головою. Це була таємнича організація українців, куди входили М. Грушевський, С. Петлюра, С. Єфремов, В. Винниченко та ін.
Найбільше до пробудження національної свідомості, всупереч столипінській реакції, спричинився фундацією (за підтримки Василя Симиренка і Леоніда Жебуньова) єдиних українських щоденних газет на Наддніпрянщині — «Громадська Думка» (1906) і «Рада» (1906–1914). Щоб видання «Рада» виходило, йому довелося продати 200 десятин землі.
У 1914 році російський уряд закрив україномовну «Раду». Почалися переслідування. І тому під час Першої світової війни, Чикаленко переховувався від утисків поліції у Фінляндії. Стреси, конфлікти, погрози, переслідування позначилися на його здоров’ї. Від нервового перевантаження захворів на виразку шлунка. З початком революційних подій 1917 року повернувся до Києва. Саме Євген Чикаленко був ініціатором скликання Центральної Ради. Він також закликав Михайла Грушевського повернутися з Москви й очолити цей орган, всупереч існуючій думці оточення, що це повинен бути Чикаленко. Але його хвороба була підставою для рішучої відмови на користь Михайла Грушевського.
Перша світова, а за нею дві революції, геть змінили українське село. Було образливо бридко, що на перші ролі повибивалися пройдисвіти та шахраї, горлопани та паскудники. Відтепер саме вони правили громадою, тероризуючи порядних людей. У повітах зчинилися самовільні захоплення землі й майна. Дивлячись наперед, Євген Чикаленко ліквідував власне господарство, дешево продавши його. Найбільш чого він боявся в той час, так це знищення української ідеї і реставрації московської монархії. Що і відбувалося через деякий час. М. Грушевський довго при владі не втримався. Разом з тим одним із претендентів на очолення верховної влади в Україні знову був висунений Є. Чикаленко. Але він одразу відмовився, вважаючи, що Другий Гетьманат має очолити людина військова. І тоді всіх задовільнила кандидатура Павла Скоропадського. Не один раз Є. Чикаленку в той час пропонували очолювати уряд або в крайньому разі – стати міністром земельних справ, та він не погоджувався, посилаючись на стан здоров’я.Прихід до влади більшовиків змусив Євгена Варлампійовича емігрувати. У 1920 році, за особистої підтримки Симона Петлюри, він переїхав в Австрію. Швидко закінчилися кошти і жити довелось «у великій бідності». Щоб якось владнати фінансові справи, Чикаленко вимушений був переїхати до Чехословаччини на скромну посаду голови Термінологічної комісії при Українській Господарській Академії в Подєбрадах. Але це не врятувало. Виразка шлунку перейшла в рак. «А тим часом хотілося б ще трохи пожити, — писав він. — Щоб побачити, чим скінчиться доля України, про яку я весь свідомий вік свого життя клопотався і про яку дбав. Всі зайві гроші, що зоставались від мого скромного життя, я віддавав на українські справи, про які вже й позабував, …таким чином, не склав собі запасу на старість».
20 червня 1929 року в місті Подєбради в Чехії Євген Чекаленко помер, заповівши розвіяти його прах на ланах побіля рідного села Перешори. За різних причин останню волю відомого українця не виконали. У даний час урна з прахом вважається втраченою.
1998 року Міжнародний благодійний фонд «Ліга українських меценатів» заснував премію імені Євгена Чикаленка, яку присуджують за благодійницьку діяльність. Її девізом є слова Євгена Чикаленка: «Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її й до глибини своєї кишені.
Степан ВАДЗЮК,
професор Тернопільського національного медичного університету.
