Напередодні, 31 грудня, німецько-фашистські загарбники розстріляли 23 жителі села
Сумним і заплаканим ступив ранок 1 січня 1944 року у село Городниця, що на Гусятинщині… Напередодні ніщо не віщувало біди. Сталося все швидко і несподівано. На світанку того фатального передноворічного дня, за словами старожилів, німці, які базувалися у селі, організували облаву. З дворів, доріг, млина, де на той час були люди і з інших сіл, вони забирали молодих та середнього віку чоловіків. Заводили їх на шкільне подвір’я, потім всередину школи.
Ніхто не знав причини того, що відбувається, і не відав, чим усе закінчиться. Село огорнув страх. Щоб ще більше його підсилити, німці зігнали решту населення неподалік, на місце, де сьогодні розташована автобусна зупинка. Люди завмерли в очікуванні… Моїй мамі, яка там теж опинилась, не було і шістнадцяти, але на все життя вона запам’ятала цю жахливу картину, яку згодом побачила, і не було випадку, коли, почувши по радіо чи по телевізору про події 40-х років і безчинства фашистів на окупованій території, не згадувала про неї.
Як пізніше констатували, чоловіків у приміщенні школи розділили на дві групи так званим методом “десяткування”. Кожен десятий підлягав розстрілу, а інших мали відправити до Копичинців, а звідти на каторжні роботи в Німеччину. Приречених на смерть без верхнього одягу (а був сильний мороз) по одному виводили на подвір”я і … безжально розстрілювали. Кулі шматували тіла, від гарячої крові топився сніг, все змішувалось і перетворювалось на місиво, а згодом червоною рікою через шкільні подвір’я, місток та дорогу стікало у людські двори, що знаходились нижче.
Розповідали, як двоє, побачивши поруч убитих, пустилися тікати. Одного з них куля скосила на шкільному містку, інший не добіг до натовпу, серед якого здійнялися крики та зойки. Одразу підбігли двоє німців з автоматами, підібрали вбитого і поволокли до школи, залишаючи на снігу червону смугу, ще двоє взялися розганяти по домівках людей. Всього у той день розстріляли 23 чоловік.
Ранок 1 січня 1944 року видався жахливим. Нещасні рідні приходили під школу, щоб упізнати і забрати своїх: батька, сина, брата, і по-християнськи їх захоронити на сільському цвинтарі. Дев’ятьох з убитих поховали у невеликій братській могилі. Сьогодні всі їхні імена викарбувані на стелі пам’ятного комплексу в центрі села, неподалік місця, де відбувалась ця моторошна трагедія.
За що ж було так жорстоко покарано цих людей, ніхто так і досі не знає достеменно. Дехто із старожилів припускається думки, що таким чином німці вирішили помститися городничанам за пошкодження партизанами телефонного зв’язку, інші – за невідомо ким вбитого фашистського офіцера, ще дехто називає прізвище тодішнього сільського священника Берната, який нібито видав німцям список тих, хто допомагав партизанам…
На стіні школи прикріплений історичний знак – гранітна плита з написом: “Тут 31 грудня 1943 року німецько-фашистські загарбники розстріляли 23 жителі села Городниця”. Він – німий свідок тієї нелюдської кривавої події…
Марія МАЙДАНЮК.
