У долоні літа падають зорі, мов золоті сльози гарячого серпня. Готуються до вирію птахи. І ми відлітаємо… Хтось – у мрії та сподівання. Хтось – на чужину. Хтось – у Вічність…
Стоїмо на пероні серпня, обійнявши поглядом рідне небо.
– Будь для нас погідним, – шепочемо серцем.
А небо просить дощу, аби змити втому і відпочити від спеки.
Стигле літо стеле жовті обруси з раннього опалого листя. Пригощає яблуками, грушами і сливами, яким ще не пора бути спілими. Бо вони – пізні, осінні.
– Куди ти поспішаєш, світку? – запитуємо у дня, який ще недавно був ранком, а вже вкладає спати сонце.
– А куди ви поспішаєте, люди? – запитує день, намагаючись нас зупинити, аби не пройшли мимо долі, літа, мимо квітки, яка розквітла саме для когось із нас…
…- Як скоро минає життя, – кажемо з сумом.
…- Як швидко ви пройшли повз мене і майже не помітили, – зітхнув учорашній день, дивлячись услід часу, який майнув, наче видиво, залишивши ще менший окрайчик літа…
