Її сукня була блідо-рожевого кольору. Вітер піддував кльошний поділ і наче дражнився з невідомим йому звірятком, серед вигорілого поля, поруділої трави та прутиків безлистих кущів.
– Наче пелюстка дикої троянди, – подумав Тарас і сам собі здивувався…
Він ніколи не був романтиком. Суворість – основна риса його характеру із самого дитинства. Пунктуальність, відповідальність, акуратність, старанність… І ще багато рис із цього ряду можна перерахувати. Усі вони притаманні йому, бо ж перейшли від дідуся та батька, людей військового вишколу. Училище, університет, служба в армії, війна – оце й усе його життя, з ранковими підйомами, тренуваннями, виконаннями наказів, а тепер – завданнями, наступами, боями…
– Тарасе, де ж твоя кохана? – не раз запитувала бабуся під час коротких зустрічей. Вона все життя працювала вчителькою і навіть зараз, у поважному віці, займалася репетиторством. Хлопець дуже любив бабусю. Вона його вибавила, і в школу разом ходили: він – на навчання, вона – на роботу. А мама з батьком, військовим офіцером, несли службу за кордоном. Тарас відповідей на запитання уникав. Хіба він має час на дівчат? Йому не до них. Іншу стежку вибрав. Хоча, інколи, солодко смоктало під серцем, дивні сни снилися…
Позивного він не мав. Наче й дивно, якось. Адже усі на війні користувалися короткими псевдо. Он у його роті і «Дуб», і «Лом», і «Чат», і «Чуб», і яких тільки назв нема. А він просто – командир. Зі своїми хлопцями і холод пережив, і важкі бої, і наступ, і відступ. Усе бачив на своєму шляху: і вірне плече друга, і затуманені очі ворога, але свою місію ніс твердо і незламно. Тарас не тільки вірив у перемогу – він її здобував. Своїх воїнів берег, як міг. Командиром був суворим і вимогливим, розумів, що людське життя, це найбільша цінність, тому беріг його, як міг. Виробив свою тактику. Ні розхлябаності, ні розслаблення не допускав. Солдати рили окопи, робили захисні споруди в землі, щоб заховатися від ворожого вогню, окупантів вистежували вдень і вночі, проганяли їх, метр за метром звільняючи рідну землю. Його хлопці були одягненні і нагодовані, польова кухня працювала бездоганно. Тарас здавався тим залізним воїном, серце якого ніщо не зможе розтопити…
Вчора вони вигнали окупантів з невеличкого села. Знищили ворожу техніку, обійшовшись без втрат. Але ранок був тривожним. Прилетіло кілька ракет, вигоріло поле та луг. Пшениця, як золото, згоріла, залишивши чорну смугу серед зеленого літнього роздолля. Тарас дивився на цю похмуру картину і спершу помітив лелеку, який чалапав там, щось шукаючи, а потім підлітка, який вів на шнурку корову, минаючи поле.
– Туди не можна, небезпечно, повертайся додому! – став вигукувати Тарас до хлопця. Але той, наче не чув, насунувши картуз на очі, і далі простував з твариною. Тарас підбіг до нього, смикнув за руку і аж остовпів. Блакитними, як небо очима, на нього дивилася дівчина років сімнадцяти. Пшеничне волосся хвилею спадало з-під картуза. Одягнена вона була у чоловічий одяг. Дівчина зашарілася, знітилася, а за хвилю промовила:
– Та я почула, що село звільнили, то повертаюся додому. Бо ми з коровою у тітки були, не хотіли залишатися в окупації. А це – показала на сірі чоловічі штани та піджак, – дядькове, для маскування.
Так вони познайомилися. Дівчина була місцевою, називалася – Уляна. Однієї зустрічі вистачило, щоб Тарас покохав її щиро та ніжно, тим великим коханням, про яке лишень чув від людей. Він боявся тієї любові. Карався, не хотів сам собі признаватися в цьому почутті. Лякався майбутнього. Адже війна, а він – командир. Але телефонував до коханої. Ховався в окопі, щоб не бачили хлопці та чого не запідозрили. Бо ж, яка любов? Тут усі брудні від землі та попелу, небриті та з сумними очима…
Серед крові та вогню, щоденних пекельних боїв та випробувань на життя і смерть, Улянка була для Тараса ясним променем. Тією іскриною, яка серед мороку життя, давала надію на щось чисте і світле. Хоча Тарас не хотів думати про майбутнє, вірніше, відганяв ці думки від себе, адже в нього була одна мета – перемога. Її мусів здобути саме він, і саме для неї – своєї Улясі. Отож, біля цієї безмежної, всеохопної мрії про перемогу, притулилася маленька і ніжна, дорога та щемлива, мрія про кохану.
Якось їм вдалося зустрітися. Допоміг щасливий випадок. Це було релігійне свято. Селяни передали їм домашніх смаколиків, які приніс довгов’язий сивий дід Семен. Його довга борода і добрі очі нагадували Тарасові Бога. Старенький запросив Тараса і кількох хлопців до себе додому. Той ніяк не хотів іти, хоча господа була за якихось двісті метрів від місця їхньої дислокації. Але старенький так просив, і сказав, що бабуся образиться, бо ж наготувала борщу, який вмліває у печі, чекаючи їх, та вареників з вишнями.
– Тут же дві хвилини йти, рукою подати, – наполягав дідусь,- та й хлопцям візьмете, моя жінка вже, мабуть, стіл накрила, чекає вас, як рідних. Наш онук теж воює, звістки давно від нього не було, то хвилюється, а так розрада їй буде.
І тоді Тарас згодився. Взявши двох бійців, через яр та лісок поспішив до сільської хатинки.
Вже сутеніло. В повітрі стояв такий аромат від квітучого лугу, що аж в голові паморочилося. Солодко забивали дух запахи м’яти та конюшини, а ромашки, то такі розкішні були – хоч фотографуй. Тарас не втримався і назбирав букет білобрових красунь. Думав господині подарувати, дякуючи за турботу та гостинність. А вийшло так, що він навіть уявити собі не міг… На порозі їх зустріла Улянка. Він того борщу та вареників навіть не скуштував. Коли побачив кохану, то від щастя серце мало не розірвало груди. Спочатку не зміг і слова сказати, лишень підніс букет ромашок. Вона усміхнулася. Ці квіти не були для неї дивиною, адже росли скрізь: на лузі, в полі, на подвір’ї, біля хати. Але сьогодні вони були від нього – від її коханого. Їй ніколи ніхто не дарував квітів і цей, перший в її житті
ромашковий букет, розтривожив дівчину мало не до сліз. Вона спершу заховала обличчя у білосніжних тремтливих пелюстках, а потім кинулася в обійми коханого. Вп’ялася своїми солодкими вустами в його обвітрені губи і цілувала до нестями.
Для Тараса зник увесь світ. Ні, він не забув про війну, про свою роту, про хлопців, а лишень дозволив собі ковток щастя, який давав йому сили завтра іти в бій. Улянка відірвалася від коханого і взяла його руки в свої:
– Ти голодний? Ходімо до хати, там бабуся чекає.
Як виявилося, це були Улянині дідусь з бабусею по татовій лінії, а рідний брат її був на передовій.
– Ні, я не хочу їсти. Я бажаю цей короткий час побути з тобою, – сказав Тарас і обняв її міцно-міцно, наче хотів злитися з Уляною назавжди. Ті п’янкі миті, які закохані провели разом, були найщасливішими у їхньому житті. Вони цілувалися, сміялися, жартували…
– Закінчиться війна, і ми з тобою поїдемо в Карпати, – сказав Тарас. Не знати звідки у нього з’явилися такі слова, такі палкі бажання.
– Підемо в гори. Там не буде нікого, лише ми двоє. Ти мені розкажеш про себе, я хочу все знати, – зазирав коханій ув очі і наче тонув у них.
– Ні, розкажеш ти, – перебила його Уляна. – Мені нема чого розказувати. Життя в селі нудне та монотонне. Уся моя найсолодша життєва пригода – це ти, – сказала і сумовито усміхнулася.
– А для мене – ти, – обняв дівчину Тарас. Вони цілувалися ще і ще. Наче пили один з одного ту життєву воду, яка даватиме снаги на важких шляхах сьогодення.
Йому свиснули хлопці. Прийшов сумний час прощання. Вони присіли на лавочку у саду і якусь хвилю сиділи мовчки, лишень трималися за гарячі руки. За мить Тарас розчинився у сизо-сірій далині… Улянка сиділа і не могла поворухнутися. Це все було наче не з нею, а в якомусь кіні. Щастя від зустрічі, сум від розлуки і ще якісь змішані почуття бурхливою
хвилею переходили її єством. Їй, на мить, здалося що це був сон – солодкий і незабутній. А то сльози наверталися на очі, від того, що тривожні думки стрілами пробивали серце: може й не стрінуться більше ніколи…
– За що мені таке щастя і така мука? – думав Тарас. Він розумів, що відданий своїй справі, та молода кров пульсувала і туманила свідомість. Його вуста ще палали від Уляниних поцілунків, а обличчя пашіло. Добре, що хлопці нічого не бачили, бо була ніч. Вони були задоволені цим візитом.
– Ну чому так і чому саме зараз? – питав мовчки сам себе і нічних захмарених небес, та не знаходив відповіді. Лише теплий літній вітер шумів і угукала сова у темних хащах.
– Все нормально, командире? – запитав Остап.
– Так. – сказав Тарас сухо і пришвидшив ходу.
Наближалися до позицій. Слава Богу – там все було спокійно…
Вони звільнили ще кілька сіл і одержали наказ про дислокацію. Їх перекидали на іншу територію. Він сказав про це Уляні. Обоє вірили, що зустрінуться після перемоги, бажали цього найбільше у своєму житті.
Він їхав попереду колони і раптом… побачив Улянку, а ще своїх солдатів, які, мов зачаровані, повернувши голови, дивилися і не могли відвести від неї очей. Молоді і старші, батьки і сини, одружені і зовсім юні, дивилися на його кохану. І він сам не міг відвести від неї очей, від вигорілого поля, на якому стояла вона в блідо-рожевій сукні, з розпущеним золотим волоссям і махала їм рукою. Наче сама Україна явилися своїм захисникам і благословляла їх.
Кожен думав свою думу, але всі знали заради чого завтра підуть в бій, а може й віддадуть життя. Але Тарасова дума була найкращою – вона була мрією, що мала крила…
Раїса ОБШАРСЬКА.
