Не раз Христя задумувалася над тим, що недарма у народі народилася поговірка: « Як не щастить спочатку, то так буде до останку». Усе ніби про неї говорилося. Її мати Станіслава раптово померла, коли розвантажувала мішки з цементом на залізничній станції. Не раз туди після роботи ходила, щоб додаткову копійку мати. А в той день на станції було роботи більше, ніж завше. Спочатку навіть зраділа, що більше заробить, а потім несподівано запекло їй у голові, зм’якло усе тіло. І все. Обірвався тромб – обірвалося молоде життя. Виховував доньку батько один. Як міг, намагався замінити Христі матір. Але одного дня, коли дівчині виповнилося одинадцять, батька збила машина за кілька метрів від дому.
Потім було голодне дитинство в інтернаті, навчання в кулінарному училищі, де Христина навчилася не лише випікати усілякі тістечка й торти, але й по-справжньому кохати. Євген був студентом їхнього закладу, на два роки старшим від дівчини. Коли він запропонував їй зустрічатися, здалося, що нарешті щастя згадало і про неї. Вона ожила, снила, дихала ним! За стипендію купляла коханому невеличкі, але завжди доречні подарунки, готувала щось смачненьке, щоб дізнався про її кулінарні здібності.
«Мабуть, кожен хлопець хотів би взяти за дружину таку гарну господиню», – якось сказав Євген. Христя завмерла, чекала, що ще скаже коханий, але він промовчав. І тоді вона сама наважилася спитати: « А ти не хочеш одружитися зі мною?» «Чому б ні? Тільки спершу ти доведи, що я в тебе єдиний, що кохаєш лише мене. Розумієш?» – якоюсь чужою усмішкою усміхнувся Євген. Але це Христя збагнула уже згодом, коли загубила з ним свою голову і честь.
Гадала її вагітність втішить коханого, але коли сповістила йому про неї, Євгена наче підмінили. «Це не входило в мої плани. Ми ще не нагулялися, щоб дітьми заводитись». Христі в цю мить здалося, що під нею розплавляється земля. Невже ці слова каже той, хто ще недавно бажав, щоб вона довела свою вірність йому одному? Куди ж поділася його вірність? Чому не чує від нього красивих слів про вічну любов, а лишень те, що їй слід позбутися дитини?
Своєю бідою поділилася з подругою Аліною, яка, як і Євген, жила у цьому містечку. Та обіцяла порадитися зі своєю матір’ю. «Вона дуже добра у мене й неодмінно щось придумає». Орислава Петрівна, так звали жінку, вирішила поговорити з матір’ю Євгена Однак розмова ця була безрезультатною – вона вперто захищала сина і соромила непутящу Христю.
Хлопчик народився здоровеньким. Аліна стала йому хрещеною мамою. Пані Орислава з Аліною допомагали Христі доглядати дитину. Разом із нею раділи його «агуканням», милою беззубою усмішкою, першим несміливим кроком. Згодом Орислава добилася, щоб Христі, як одинокій матері і вихованці інтернату, надали квартиру. Повертатись їй було нікуди – в рідному домі давно жила сім’я тітки – маминої рідної сестри.
Коли Артемко підріс, Христя віддала його в дитсадок, а сама влаштувалася в офіс прибиральницею. Роботу за професією знайти не змогла – там здебільшого працювали в нічну зміну, а в неї ж дитя. У приємних клопотах якось забувалася зрада коханого. Раділа, що тепер їй було для кого жити і працювати. Та доля, здається, не втомилася її випробовувати. Якось на роботі послизнулася по мокрій плитці, коли прибирала. Із сильними болями у нозі її забрала швидка.
І знову на допомогу їй прийшла Аліна зі своєю матір’ю. Вони і Артемчика до себе забрали, доки вона у лікарні була, і щодня навідували її. Через місяць її виписали зі стаціонару, однак біль у нозі Христя відчувала ще довго. Надто ж – на роботі, коли доводилося відра з водою носити, мити великі вікна. Тетяна Олегівна – її начальниця аж сичала від злості: «Швидше рухайся! Як сонна муха ходиш! Рух – це життя!».
Христі аж пекло біля серця від її слів, бо ще ніхто ніколи не казав їй, що вона лінива. Лікарі забороняли їй виконувати важку роботу. Але куди їй, сироті, іти? Кому пожалітися?
Приходила додому і від втоми валилася з ніг. А ще слід було їм їсти з Артемком приготувати, випрати руками його одяганки, щоб чистеньким у садочок пішов. Ковтала пігулки, щоб вгамувати біль, і знесилена засинала. А вранці – знову на роботу, під прицільний погляд Тетяни Олегівни: «Рухайся! Рухайся швидше! Рух – це життя!», – як заведена, кричала та щоразу, і тим діймала нещасну Христю до сліз.
Господи, та хіба вона винна, що впала? Що ще повністю не реабілітувалася після травми? Вона й так старається. У кожний куточок заглядає, щоб чистенько було. То навіщо дорікати їй? «Мусиш терпіти. І не звертай уваги, наче не чуєш своєї начальниці», – заспокоювала її Аліна.
О Господи, та хіба це можливо, коли Тетяна Олегівна безупинно слідкує за нею, наче інших справ у неї нема. А її слова – «Рух – це життя» – вчуваються Христі навіть удома.
Час летів швидко, налічуючи у життєвому календарі тижні, місяці, роки. Виріс і став красенем Артем, вступив у юридичний виш. Євген так і не визнав сина. Одружився, переїхав з дружиною в іншу область. Навчання сина вимагало чималих коштів, тому Христина вирішила поїхати в Італію, куди кликала її Аліна, яка вже кілька років там проживала. Щотижня, коли Артем навідуватиметься додому, до нього буде приходити пані Орислава. Так і домовилися. Аліна роботу Христі знайшла, і коштів на поїздку позичила. Ось яка вона – справжня дружба!
Через кілька років з убогої, наївної жінки Христина перетворилася у шляхетну пані, яку важко було впізнати. Зробила євроремонт у квартирі, завезла сучасні меблі. Якось Артем заявив, що хоче одружитися на однокурсниці Наталі. Христина не могла повірити, що її син уже дорослий, бо для неї він залишався маленьким синочком. Звісно, вона справить синові гучне весілля, адже він у неї один! З мажорним настроєм їхала в Україну. Через тиждень свататися поїдуть, тож вирішила вирушити на ринок у Тернопіль, аби придбати для себе одяг на весілля. Вона має бути бездоганною. Проходила між рядами нових моделей, як раптом почула за спиною: «Христинко!». Повернулася і зустрілася з карооким поглядом якогось чоловіка. Тільки – хто він? Не впізнала.
«А я тебе впізнав, адже ти майже не змінилася, Христю. Навіть погарнішала», – усміхнувся він своїми симпатичними ямочками на щоках.
Ігор! Хлопець з інтернату, з яким вона колись подружилася і ще довго сумувала, коли його всиновила нова сім’я.
«Стільки років ми не бачилися з тобою. Давай поговоримо. Запрошую тебе на каву. Он, неподалік – тихенький бар». Слово за словом, і вони обоє виповіли одне одному свої життєві історії. Христя не втаїла нічого – ні про те, як зрадив її Євген, ні про сина і як знущалася з неї її начальниця.
«Але це вже в минулому. Син одружується. Скоро збільшиться наша сім’я. І це вже щастя», – мовила Христина. І спитала: «А ти, звісно, одружився, Ігоре?»
Тихий сум затьмарив його усмішку. Він розповів, що поховав дружину і вже три роки сам, виховує десятирічну Настуню. «Дай мені номер свого мобільника. Гадаю, нам іще буде про що поговорити», – сказав Ігор на прощання.
Уже наступного дня він зателефонував їй. Думки перемішалися Христі у голові: про сватання, весілля і дзвінки від Ігоря, які стали, як повітря, без якого не можна жити. Христя попросила Ігоря приїхати на весілля разом із Настусею. Горіли закохані очі у молодят за весільним столом. Горіли щастям очі і в Христі та Ігоря. Через пів року він запропонував Христі одружитися. Обмінявся квартирами і переїхав у Христине містечко. Забрав Христю до себе. На диво, скоро Настя подружилася з нею. Вчилася у Христі кулінарного мистецтва. Якось пекла Христя улюблений Ігорів торт «Наполеон», як на її мобільному висвітився незнайомий номер. Якась жінка хриплим голосом запропонувала їй роботу з догляду за хворою: «Я щедро оплачуватиму. Чекаю вас завтра». І хоч Ігор був категорично проти, щоб вона працювала, все ж вранці Христя пішла за вказаною адресою. Звідки у незнайомки взявся номер її мобілки? Чомусь дуже знайомим здався їй голос.
«Двері відчинені!», – почула Христина, коли натиснула кнопку дзвінка. Несміливо зайшла у передпокій і побачила в інвалідному візку сиву, худу-прехуду жінку. Не могла повірити своїм очам – Тетяна Олегівна!
«Важко мене впізнати, знаю, Христино. Інсульт зробив мене такою. Без сторонньої допомоги мені – не обійтися. Прости мені, що колись я не розуміла тебе, гримала, насміхалася, коли ти з відер воду розливала, бо несила було їх носити. Знаю, тобі потрібні гроші. Як і обіцяла – щедро платитиму, лишень допомагай мені», – крізь важке дихання мовила Тетяна Олегівна.
Христя не сподівалася побачити немічною свою колишню начальницю – колись горду, непідступну, злу. Так і хотілося їй сказати: «Вставайте з візка! Що ви, як сонна муха? Рух – це життя». Але, глянувши на її благальні очі, ствердно кивнула головою: «Тепер у мене все гаразд. Одружила сина, маю ще доброго чоловіка і донечку Настуню. Повернулася з-за кордону. Та й чоловік мій добре заробляє, не шкодує для мене нічого. Він проти, щоб я працювала. Але я послухаю вас, із завтрашнього дня приступаю до роботи. Усе ще буде добре, от побачите. Ви – тільки вірте…».
Марія МАЛІЦЬКА.
