Галина різко кидає на вагу торбинку з набраними із ящика червонобокими яблуками і невдоволено кривить тонкі безкровні вуста.
«Коли ця штука була механічною, я набагато легше довірливих обважувала! – зверхньо поглядає на людей, що притихли у черзі. – А нині ваги – електронні, дурити непросто! Але в мене є маленький «фокус»: не кладу, а кидаю товар на вагу – вона й помиляється, показує набагато більше! І капають помаленьку «ліві» грошенята в мою кишеню. Я ще багато всяких «фокусів» знаю! Ось, наприклад, ці яблука, що їх учора до супермаркету в різних ящиках привезли: більші – по вищій ціні, а менші – по нижчій, тихцем докупи змішала й продаю по дорожчій. Я – не дурепа, вмію гроші заробляти!»
Продавчиня гордо віддає кульок із фруктами сивочолому дідусеві, бере у нього гроші й відраховує здачу. «А вам що зважити?» – питає у наступного покупця. І, підвівши очі, зненацька впізнає свою сусідку Марію, син якої воює на українсько-російському фронті.
«Добрий день! Зважте кілограм яблук, будь ласка!» – чемно мовить Марія. І продавчиня метушливо кидається до ящиків, похапцем набирає червонобокі плоди – більші та менші. А в її голові гадюками кубляться недобрі думки: «Дивись, яблука купувати прийшла! Для себе! Теж мені – мати! Не захотіла кому слід заплатити, щоби врятувати сина від фронту! Не вивезла його за кордон! Послала на війну, під кулі! Хіба це – нормально? Не те, що я, свого Едика у перший тиждень війни літаком до Росії відправила – там його ніякі українські військкомати не знайдуть! Живе мій син уже три роки в Москві спокійно, працює на будові. Снаряди над його головою не свищуть!»
Галина зважила товар і віддала жінці, назвала суму до оплати. «Як там ваш Євген? Чи здоровий?» – запитала з удаваною цікавістю, скрививши вуста в нещирій посмішці. «Дякую! Мій син здоровий! Захищає Батьківщину від ворогів! Я горджуся ним!» – відповіла Марія і з високо піднятою головою вийшла із супермаркету.
Проминув тиждень. І одного дня Галина знову побачила Марію біля прилавка. Жінка стояла осторонь від черги й мовчала. Лише міряла продавчиню важким осудливим поглядом. Галині стало не по собі. «Мабуть, зрозуміла, що я її на яблуках обдурила?» – запульсувала надокучлива думка, і чорні очі продавчині забігали по землі, мов дві потривожені миші. «Вам щось зважити?» – механічно запитала сусідку, тамуючи в серці недобре передчуття.
«Ні, дякую! – суворо відповіла Марія. – Я прийшла не за фруктами, а розповісти про вашого сина!» І Галині чомусь стало ще більше не по собі від крижаних ноток у голосі жінки.
«Учора мені зателефонував Євген, – мовила Марія. – Сказав, що в бою хлопці взяли у полон російського найманця. При затриманні він відстрілювався і поранив українського бійця. Цей найманець – ваш син! Його судитимуть за зраду Батьківщини!»
Галина завмерла від несподіванки. Цифра «лівих» грошей, зароблених у цей день, несподівано вивітрилася з її пам’яті, мов туман. Продавчиня сперлася на прилавок, щоб не впасти, бо ноги не тримали…
«Бандит! Зрадник! У нього батьківщина – в гаманці! Продався ворогові, як Іуда!» – почувся шепіт із черги. «Усе в житті грошима вимірюєте? Скільки коштує ваша совість?» – запитав хтось уголос.
Велике яблуко, червоне, ніби від смертельного сорому, випало з ослаблої руки Галини й, підстрибуючи, покотилося цементованою долівкою. «Тридцять срібняків! Тридцять срібняків! Тридцять срібняків!» – ніби тихо промовляло воно.
Неоніла КРЕМ’ЯНЧАНКА.
