У невеличкому містечку проживав самотній чоловік. У нього не було сім’ї, родичів і тому, здавалося, що його життя протікає непомітно для інших і ніхто ним не цікавиться. Але один випадок докорінно змінив як життя цього одинокого чоловіка, так і погляди інших людей на його, здавалося б, беззмістовне існування.
Якось, повертаючись з роботи, чоловік побачив, що неподалік із вікон двоповерхового будинку йде дим. Прибігши туди, побачив крізь вікно на другому поверсі заплаканого хлопчика. Той розгублено бігав по кімнаті і, очевидно, кликав на допомогу, але, на жаль, на той час біля будинку не було нікого. Тоді чоловік, не вагаючись, кинувся до вхідних дверей, проте вони були міцно зачинені, а крізь щілини густими клубами виривався дим, наповнюючи простір навколо будинку запахом згарища.
Чоловік оббіг будинок, але поблизу не було ні драбини, ні бодай якогось дерева, щоб дістатися до вікна на другому поверсі. Але раптом погляд чоловіка вихопив водостічну трубу, проведену по стіні будинку. Довго не роздумуючи, рятівник з величезними труднощами почав підніматися нею вгору. Ноги неслухняно ковзали по слизькому металу труби, руки до крові обдирала штукатурка, але чоловік наполегливо діставався до потрібної йому цілі. Врешті він, вибивши рукою віконне скло, зміг потрапити в охоплене полум’ям приміщення. На щастя, ще встиг врятувати переляканого хлопчика, але всі його рідні, котрі знаходилися на нижньому поверсі будівлі, де й виникла пожежа, на жаль, загинули.
Через деякий час суд вирішував долю цього трагічно осиротілого хлопчика. Було два претенденти на його всиновлення: багатодітна сім’я та одинокий рятівник. Поважний суддя звернувся до них.
– Що ви можете запропонувати цій дитині, коли вона оселиться у вашій домівці?
– О, пане суддя, – впевнено сказав глава багатодітного сімейства, – моя сім’я живе заможно, тому у хлопчика буде одяг, їжа, іграшки. Зрештою, у мене багато дітей і йому буде з ким бавитися, він ніколи не буде почуватися самотнім.
– А якими будуть ваші аргументи? – звернувся суддя до хлопчикового рятівника.
Той неспішно встав зі свого місця, тихими кроками підійшов до столу, за яким сидів суддя, поклав перед ним свої обдерті, обгорілі, вкриті ранами руки і ледве чутно сказав:
– Я готовий, якщо буде потрібно, віддати за цього хлопчину найдорожче, що маю – своє життя.
Цих аргументів для судді було достатньо, і він, не вагаючись, віддав хлопчика одинокому рятівнику.
Так і Ісус Христос у Своїй великій любові до нас дозволив на хресті прибити Свої руки і ноги, щоб перед Отцем Небесним показати ці вагомі та беззаперечні докази, що ми – його власність, а значить ніхто і ніщо не має права відлучити нас від любові Христової.
Дорогий друже, а чи є у тебе вагомі докази твоєї любові до Ісуса? Задумайся, що ти покажеш Йому, коли одного разу постанеш перед білим престолом Творця.
Оксана ҐУДЗЬ.
