Михайло Апостол про пріоритети змін в Україні: служити і захищати, а не кришувати і наказувати

Михайло Апостол про пріоритети змін в Україні: служити і захищати, а не кришувати і наказувати

Небайдужі роздуми народного депутата минулого скликання, радника міністра МВС, відомого благодійника та мецената про сутність змін, здатних поставити Україну в один ряд з розвиненими європейськими державами.

– Пане Михайле, ви чи не першим  серед тернополян «протестували» роботу нової поліції і,  як свідчать ваші записи у соціальних мережах, залишилися задоволеними оперативністю та принциповістю патрульних.

– Їдучи з дому до Києва, на вулиці 15 Квітня побачив патрульний автомобіль та його екіпаж, який, як зрозумів, наводив порядок із тими, хто порушував правила паркування. Я теж «ризикнув» зупинитися не за правилами. Реакція патрульних була миттєвою. Хоча вони мене, напевне, впізнали, але я почув від них те, що хотів почути. Мовляв, перед законом всі рівні, тож робимо вам попередження. Я подякував і з гарним настроєм поїхав до столиці.

– Багато українців вважають, що нова патрульна поліція є лише правонаступницею колишньої ДАІ. Насправді ж, згідно із законодавством, її функції значно ширші. Як  радник міністра МВС, ви  досконало знаєте про права та обов’язки нової служби, тож поділіться цим з читачами «Нашого ДНЯ».

– Нова поліція через короткий час мало чим буде нагадувати пострадянську за своєю суттю міліцію, яку ми звикли бачити уже навіть у незалежній Україні. Структурні і кадрові зміни, безсумнівно, призведуть до нової якості, нової філософії, нового ставлення правоохоронців до своєї роботи. Усі критерії  їх діяльності детально і конкретно прописані у Законі України «Про національну поліцію». Відтак ще раз хочу нагадати слова міністра МВС Арсена Авакова щодо задач, які стоять перед Національною поліцією: «СЛУЖИТИ І ЗАХИЩАТИ, А НЕ КРИШУВАТИ І НАКАЗУВАТИ». Звичайно, зміни відбудуться не відразу, ніби за помахом чарівної палички.  Попереду у нас – важкий шлях, на якому будуть і помилки, і, можливо, якісь прорахунки. Але вкрай необхідно йти до цієї мети. Не балакати, не займатися критиканством, а працювати, крок за кроком робити свою справу.

Щодо правонаступництва, то ніхто автоматично не перейшов у патрульну поліцію, як і автоматично не перейде у Національну поліцію. Кожен з майбутніх поліцейських повинен пройти тестування, співбесіду, конкурсний відбір, а також спецперевірку, тренінги, здати нормативи з багатьох показників і тому подібне.

Наступний крок після утворення патрульної поліції – реформування діяльності колишніх органів внутрішніх справ. А це – створення поліцейських дільничних служб, КОРД,, кримінального і слідчого блоків. На заміну МРЕО прийдуть нові сервісні центри, а підрозділи дорожньої поліції замінять на автошляхах держави колишнє ДАІ… А щодо запитання про функції патрульної поліції, можу сказати наступне: не порушуйте правил дорожнього руху та громадського порядку і вам не потрібно буде цікавитися правами цієї правоохоронної структури.

– Нині чимало критики лунає на адресу уряду за те, що він своїми необдуманими рішеннями на догоду міжнародним спонсорам, буцімто, нищить аграрний сектор України. Чи справді це так?

– Виявляється, хто тільки не розуміється в аграрних питаннях, хто тільки не радить, як має розвиватися аграрна галузь! Я вже не кажу про критиканів, популістів, різного роду і дуже часто іноземних радників, багато з яких до цього часу в очі не бачили, що таке українські чорноземи. Сьогодні дуже шкідливо ставити в однакові умови господарювання величезні агрохолдинги та фермерські і дрібні сільгосппідприємства. Перші, зазвичай, знаходяться у владі, чи біля «державного корита», мінімізують податки, не платять орендну плату за державні землі, не витребувані чи не переписані земельні паї, користуються дешевими фінансовими ресурсами, отриманими часто під державні гарантії, доводять до безробіття цілі села, своєю важковаговою технікою нищать дороги, мости. Уже не кажу про соціальну інфраструктуру (садки, школи, бібліотеки, будинки культури тощо), яка для агровелетів  фактично не існує.  Натомість,  фермери самотужки працюють на землі та ще й дають роботу односельцям. Наскільки можливо,  утримують соціальні заклади, ремонтують сільські дороги, допомагають соціально незахищеним. У той же час не мають доступу до дешевих банківських кредитів та інших преференцій, повністю сплачують оренду, податки, не користуються “лівою” землею. Тож, як на мене, різними шляхами і методами йде нищення малого та середнього сільгосптоваровиробника, щоб земля, найбільше наше багатство, опинилася у руках невеликої купки аферистів та олігархів, більшість з яких сьогодні при владі. Без сумніву, що відповідальність за такий стан справ в агросекторі несуть усі гілки влади, але найбільшу – народні депутати. У парламентсько-президентській республіці їхнє слово, голосування – найвагоміше. Тому рішення Верховної Ради мають бути об’єктивними, пропонувати реалістичні шляхи та методи вирішення проблем. Звичайно, якщо у депутатів залишилося ще хоч трохи відповідальності за майбутні покоління українців.

– То що, на вашу думку,  має зробити держава, аби захистити вітчизняного сільгоспвиробника?

– Сільськогосподарське виробництво – єдина галузь, яка в останні десятиліття виживає не завдяки, а всупереч державі, та ще й розвивається, збільшує випуск продукції, нарощує її експорт. Українські землі – це унікальний дар, даний нам Богом, основне національне багатство, адже в Україні сконцентровано 12 відсотків чорноземів всього світу. Для прикладу, Нідерланди, маючи трохи більше одного мільйона гектарів ріллі, на яких працює 110 тисяч сімейних ферм, експортують своєї продукції на 87 мільярдів доларів, тоді як ми, маючи у своєму розпорядженні 40 мільйонів гектарів ріллі, лише на 15 мільярдів. То що ж треба зробити, щоб Україна стала такою собі продуктовою Саудівською Аравією?

По-перше, повинна бути політична воля та бажання усіх гілок влади, щоб на ділі, а не на словах, зробити країну багатою, а українців – заможними. По-друге, вкрай необхідно прийняти закон про захист інвестора.  По-третє, треба звести до мінімуму регуляторні акти, які заважають розвиткові бізнесу і є головною корупційною складовою.

Новоствореним фермерським господарствам та сімейним фермам маємо надати можливість отримувати довготермінові кредити для створення сільськогосподарського бізнесу і будівництва житла у сільській місцевості за місцем роботи з відшкодуванням відсоткової ставки. Бажано, щоб ці кредити видавали державні банки. Також треба заборонити, наприклад, на 5 років, перевірки діяльності новостворених фермерських господарств та сімейних ферм.

У найстисліші терміни держава мусить подбати про розвиток кооперативів. Ці добровільні об’єднання за напрямками чи спеціалізацією  (зернові, овочеві, фруктові, з надання послуг, м’ясні, молочні і т.д.) уже давно успішно працюють у розвинених європейських країнах, таких як Польща, Голландія, Німеччина, Франція…..

Коли фермерів буде не 40 тисяч, а хоча б 400, тоді можна буде вести мову про майже мільйон додатково створених робочих місць. Коли не агрохолдинги  будуть диктувати ціну і скупляти продукцію у фермерів за безцінь, а її реалізацією займатимуться кооперативи, вони ж закуповуватимуть  техніку, пальне, мінеральні добрива, споживчі ціни суттєво знизяться. Тоді ми побачимо, як «посипляться» ці агрохолдинги. Україна була, є і буде аграрною державою, та може стати годувальницею для мільярда жителів планети, які сьогодні перебувають на межі голоду.

– За далеко неточними даними, держава володіє  близько 10 мільйонами гектарів земель. Кому, на вашу думку,  у першу чергу має дістатися таке багатство, якщо парламент все ж прийме далеко неоднозначне рішення про приватизацію цього фонду?

– Треба припинити будь які розмови про продаж землі. Ніхто не має права продавати те, що йому не належить. Нагадаю: у 13 і 14 статтях Конституції України чітко та однозначно записано, що земля є об’єктом права українського народу і перебуває під особливою охороною держави. Подібна категоричність міститься навіть у ТОРІ – стародавній конституції євреїв, де  наголошується на вимозі Єгови: «А земля не буде продаватися назавжди, бо моя то Земля». Цю настанову під страхом смерті виконують в Ізраїлі. Більше того, уже багато років там проливають ріки крові за володіння землею предків.

Тож, на моє тверде переконання, земля має залишитися у розпорядженні держави. Ми не повинні йти туди, звідки після продажу землі Україна уже не повернеться. Зокрема, у Канаді лише 9.8 відсотка земель перебувають у приватній власності. Решта належить державі. Конституція Канади передбачає виняткове право провінцій на володіння землею. На ринку обігу земель діють прозорі аукціони. Держава стежить за використанням усіх без винятку ділянок. Також в Ізраїлі 91відсоток земель  – у державній власності. Можна продати чи купити тільки право користуватися землею. У США – державні землі займають близько 40% і держава надає їх в оренду. В Англії державні землі перебувають у постійному користуванні Пенсійного фонду, який, продаючи право оренди, наповнює свою казну.

За головним нашим активом уже стоїть черга з мільярдерів, і у тому числі – з Росії. Та й чомусь «компашка» Сороса і Ротшільдів скупили 10 мільярдів доларів наших боргів. Тож яким шляхом йти Україні: дорогою розвинутих країн Європи, чи заплутаними стежками країн Латинської Америки з ризиком назавжди залишитися на задвірках цивілізації? На жаль, це вирішувати не всьому українському народові, а тим, кого він обрав та привів до влади.

– Активно займаючись благочинством, ви робите  дуже важливу роботу, вселяєте українцям віру у майбутнє навіть тоді, коли вони її майже втрачають. Ви – координатор благодійної акції «Добро людям», засновник тернопільського обласного благодійного фонду «Апостол»… Вирішенням яких насущних проблем займаються зараз ці організації?

– Благодійним фондом в основному займається син Ігор, адже різних територіальних центрів, які працюють в рамках програми “Добро людям”, в Україні вже багато. Проте для мене особисто благодійність – це стан душі. Я отримую надзвичайно велике моральне задоволення від того, що Господь дав мені можливість допомагати людям. Працюємо в декількох напрямках –«благодійна аптечка», допомога дітям, «безкоштовні окуляри» та деяких інших. Але це – не головне. Першочерговим надбанням є дружна команда колег, однодумців, керівників і засновників благодійних фондів, таких як Олег Овечко, Ігор Бриченко, Олег Канівець, Леонід Соколов. Це люди, з якими працюючи в одному напрямку, дійсно можна зрушити з місця гори.

– Ваша громадсько-політична, благодійна  діяльність, державна робота, безсумнівно, вимагають багато часу і сил. Чи не потерпають від цього бізнес, сім’я, наукові дослідження?

– Звичайно, часу не вистачає, як і всім, хто дійсно хоче зробити щось корисне у житті –  для держави, науки, людей. І якщо Господь дав мені такий шанс, стараюся його використати сповна. Основне – робота. Крім неї знаходжу час ще й для наукової діяльності. Не так давно захистив кандидатську дисертацію, видав дві наукові книги, опублікував майже 50 наукових праць. Зараз працюю над докторською. А ще не перестаю займатися благодійністю – зустрічаюся з донорами, меценатами, колегами-керівниками благодійних фондів, постійно дописую у соціальних мережах. Бізнесу у мене немає. А сім’я, звичайно, в якійсь мірі потерпає. Приїжджаю на батьківщину не так часто, як би хотілося. Тож, оскільки  сім’я мешкає у селі, усі нелегкі буденні клопоти лягають на плечі дружини.

Звичайно, мені, як і кожній людині, хочеться більше спокою та впевненості у завтрашньому дні. Проте, знаю достеменно, що нині українці не мають права сидіти, склавши руки. Бо ніхто за нас не зробить того, що мусимо самі. Тож маємо дякувати Господу за кожен прожитий день, за який ми встигли створити бодай щось корисне – для людей чи для країни.






Loading...



Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares