Вони вражають жагою до життя і силою духу: на Тернопільщині проживає понад 58 тисяч людей з інвалідністю

Вони вражають жагою до життя і силою духу: на Тернопільщині проживає понад 58 тисяч людей з інвалідністю

базилевська

Третього грудня світ відзначатиме Міжнародний День людей з обмеженими можливостями, щоб привернути увагу до їх потреб. А як живеться їм щодня? Людям, для яких цей світ, буває, закінчується невеликим квадратом власного вікна? І наскільки ми, здорові, ті хто поруч, готові проявити хоч невелику частинку свого милосердя?
Про це розмовляємо з керівником Тернопільського відділення Фонду соціального захисту інвалідів Іриною БАЗИЛЕВСЬКОЮ.

– Пані Ірино, вам, як нікому, зрозумілі проблеми людей з обмеженими можливостями. Адже більше двох десятків літ працюєте у Фонді.

– Так, я прийшла сюди на роботу у березні 1996 року. Починала із спеціаліста, працювала заступником, влітку минуло п’ять років, як очолила Тернопільське відділення. На  жаль, проблем у людей з обмеженими можливостями не стало менше. Навпаки, з’явилося більше перешкод у їх вирішенні. Наприклад, сьогодні надзвичайно дороговартісне лікування. Ось днями приходила жінка, якій потрібно 80 тисяч гривень для заміни кульшового суглоба. З мізерної пенсії інваліда таких коштів не збереш. На охорону здоров’я надіятися також марно. Суттєво допомогти і ми не можемо, адже розподіл коштів зараз іде централізовано, через державне казначейство. Хоча ми дуже стараємося, шукаємо спонсорів, благодійників. Буває, вислуховуємо на свою адресу часто неприємні речі, мовляв, нині розвелося багато «прошаків». Не ображаємося на такі заяви, адже у кожного, як мовиться, своя мірка милосердя.

– Сьогодні в області понад 58 тисяч людей з інвалідністю. Практично – це кожен 18 з нас. Погодьтеся, цифри дуже невтішні. Це при тому, що населення області щорічно зменшується, а кількість інвалідів зростає.

– На жаль, за підсумками 2016 року ми очікуємо ще гіршої статистики. Збільшується дитяча інвалідність. Серед тих, кого доля торкнулася надломленим крилом – 4,5 тисячі дітей. Такій тривожній тенденції сприяє немало чинників. Нинішні матері – це ті, хто народився під час чи після Чорнобиля. І їм нелегко виносити і народити здорову дитину. Тим паче, останнім часом ми взагалі живемо у постійних стресах. До всіх екологічних лих, безробіття, високої бідності додалася війна. Хтось не має за що лікуватися чи вчасно піти на операцію, хтось повернувся скаліченим з АТО…

– Це така болюча тема.

– Дуже.  Нині в області офіційно є 166 воїнів АТО, які отримали поранення внаслідок бойових дій на Сході.. Але це – не остаточні дані. Адже для того, щоб визнати інвалідність, потрібен певний період госпіталізації. І навіть не кожен, хто повернувся зі Сходу, з того пекла, хоче чи має можливість лягти до лікарні. А повертаються звідти переважно молоді хлопці. Крім поранень, втрати ноги чи руки, травми очей, є контузії, психічні розлади. Без сліз історії цих справжніх героїв читати неможливо. У когось – маленькі діти, в інших – старенькі батьки. Й одні, і другі чекали на їхню допомогу. Органи державної влади, різні соціальні інституції, кожен з нас повинен з вдячністю і розумінням ставитися до цих людей, зранених не лише тілом, а й душею. Відділення нашого Фонду у цьому напрямку співпрацює з відповідними службами, прагнемо максимально допомогти. Тішимося, якщо можемо для когось знайти бодай мінімальні кошти на лікування, комусь підшукати роботу, іншим – зарадити чимось по господарству. Скерувати у центри реабілітації чи психологічної допомоги. Бувають і прикрі випадки: атівців приймають на роботу, але малооплачувану. Тоді людина, яка втратила, може, і заради того підприємця, своє здоров’я, отримує ще один стрес. І, звісно, відмовляється.

– Тобто, держава ніби прописує правильні закони, постанови, а проблем менше не стає? Навіть, коли, здається, має спрацювати елементарний людський фактор.

– Можливо, ми втомилися від ситуації, яка нині склалася у державі. Від очікування реальних позитивних змін. Адже люди насправді багато жертвували під час Майдану, Революції Гідності, для перемоги у цій, нікому не потрібній, війні. З іншого боку – бути трішки добрішими, толерантнішими, уважнішими, більш терпимими один до одного – грошей не вартує. Напевне, багато все-таки залежить від нашої ментальності, свідомості, коли патріотизм закінчується на порозі власного дому. У нас побільшало байдужості. Дай, Боже, усім розуміти і знати, що треба ділитися, і кращим суспільство буде тоді, коли турбуються про дітей, про стареньких, немічних і хворих. Врешті, всі живемо під одним небом і ніхто не знає, що його чекає завтра.

– Ви частково зачепили тему працевлаштування людей з обмеженими можливостями. Однак, при нинішньому безробітті навіть здоровим людям нелегко знайти роботу.

– Крім реалізації соціальних програм, однією з функцій нашого Фонду є контроль за додержанням підприємствами нормативу створення робочих місць для інвалідів. А це – 4 відсотки від чисельності працюючих. Сьогодні в області є 1873 підприємства, які підпадають під дію закону «Про основи соціальної захищеності». Отож, керівники тих організацій, де є 8 і більше працівників, повинні зареєструватися у нашому Фонді, інакше матимуть штрафні санкції. Хочу сказати, що 1518 підприємств виконали норматив. Нині працевлаштовано більше семи з половиною тисяч людей з обмеженими можливостями. Це – немалий показник. Якщо врахувати з тих 58 тисяч інвалідів – дітей, осіб непрацездатного віку, важкохворих. Інша річ, що, як я казала, не завжди ці люди реалізовують себе за спеціальністю. І це – прикро. А вони – такі ж креативні, талановиті, у багатьох випадках сильніші від здорових жагою до життя, силою духу і волі. Візьміть лише наш «Інваспорт». Його спортсмени завойовують призові місця на різних змаганнях, у тому числі і міжнародних, прославляючи і презентуючи Україну у світі.

– Не можу оминути нині модної теми інклюзивного навчання.

– Ідея хороша. Але автори її впровадження в Україні, вважаю, не вивчили, як слід, проблему. Суспільство сьогодні ще не готове ні матеріально, ні психологічно до таких новацій. Так, у багатьох країнах інклюзивне навчання є нормою. Але в світі багато чого вже робиться, а в нас – ні. Я зараз скажу, може, жорстоко, але відверто: поки суспільство не прийде до того, що воно перестане ненавидіти одного інваліда в під’їзді, бо через нього є певні незручності, про інклюзію для дітей з особливими потребами забудьте. Треба, щоб в кожній родині змалечку вчили здорових дітей милосердя, доброти, розуміння, що хтось може бути інший: не так ходити чи бути взагалі у візку, не так бачити, не так чути. Та й навчальні заклади мають адаптуватися під дітей з обмеженими можливостями. У навчально-реабілітаційних центрах, спеціалізованих закладах таким дітям забезпечений медичний супровід, навчений спеціально персонал. Коли педагог працює індивідуально, то, скажіть, у класі, де 30 учнів, чи буде учитель приділяти стільки уваги особливій дитині? А є школи, де взагалі нема медсестри, психолога. У навчально-реабілітаційних центрах є також спеціальна апаратура, як наприклад, для нечуючих чи незрячих. Там працюють ті, хто дійсно прикипів душею до чужого болю. Є медики, які стежать за здоров’ям дітей, проводять їхню реабілітацію. Люди, які разом якраз вчать і мотивують своїх вихованців адаптуватися у суспільство.

– Пані Ірино, ви стільки років дотичні до непростих людських доль, сліз, переживань.  Не хотіли змінити професію, працювати в іншій сфері?

– Напевне, кожному – своє. Може, так доля мені послала. У мене бабця не могла ходити. Коли мої батьки побралися, вона уже була прикута до ліжка. І нас із сестрою привчили з дитинства: зранку, перед тим, як почистити зуби, треба зайти до бабці і спитати, чи їй щось треба. Я знала, що таке зварити суп чи борщ «дистанційно». Давала бабці пробувати на смак страву, а вона підказувала: вкинь ще того, посоли і т.д. Я навіть у садок не ходила, росла біля неї. А вона просто любила світ, людей у ньому і вчила цього мене. І в якийсь момент свого життя я зрозуміла, що можу бути комусь корисною. Я ніби зрослася з професією. Мені поталанило на людей, у яких я могла багато чого перейняти. Певний час моїм керівником була Лілія Яківна Захарчук, яка вчила не проминути навіть жодного папірчика. Бо за ним – долі, люди. І коли до тебе звертаються за допомогою вирішити якусь проблему, а ти не в силі цього зробити, все одно мусиш знайти слова, що не все втрачено, що завтра буде інший день, кращий. А віра творить дива.

– Який ваш життєвий девіз?

– Мені імпонують слова Матері Терези: «Те добро, що ти зробив сьогодні, люди часто забувають завтра. Все одно роби добро». До речі, запрошую усіх на фестиваль «Повір у себе», який цьогоріч будемо проводити 22 грудня. У дійстві візьмуть участь майже 450 дітей з обмеженими можливостями. Вони навчаються у спеціалізованих закладах, виховуються у сім’ях. Ви відкриєте для себе стільки талантів, стільки юних зірочок… Центр соціальних служб для молоді готує кожній дитині солодкі подарунки, наш Фонд – за командні виступи різні призи на замовлення. До свята може долучитися кожен. Ви можете вийти на сцену, вручити свій подарунок, прорекламувати свою фірму. Чи просто поділитися душевним теплом з тими, хто його так потребує…

 

Зіна Кушнірук

Головний редактор, Заслужений журналіст України






Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *