Наталя працювала на взуттєвій фабриці. Після закінчення школи вступати у виш не стала, хоч мала хороший атестат. Знала: навчання потребує коштів, яких у їхній сім’ї дуже бракувало, адже мама у молодому віці стала вдовою і сама виховувала троє дітей. Наталя була найстарша, тому вирішила допомагати мамі.
Жила дівчина на квартирі з молодою жінкою Надією, яка була розлученою з чоловіком і часто давала Наталі поради.
Якось Наталя познайомилася з місцевим хлопцем Ігорем. Вони стали зустрічатися. Спочатку дівчина щасливою поверталася з побачення, та згодом зізналася подрузі, що засумнівалася у його почуттях: «Розумієш, Надійко, з кожним днем Ігор наче хоче мене принизити. То йому не подобається, що вступати не стала, то чому біжутерію купляю, а не золото. Воно, мовляв, завжди свою цінність має. А вчора спитав, навіщо я стільки гостинців додому накупила. Так я ніколи не наскладаю заощаджень», – ділилася з подругою Наталя.
Надійка уважно вислухала Наталю. В задумі втупилася в одну точку і мовчала. А зранку мала готову відповідь: «Його почуття до тебе можна перевірити. На побачення сьогодні не йди. Побачиш, чи прийде Ігор до тебе сюди, на квартиру, щоб з’ясувати, що ж трапилось. Скажи йому, що занедужала. Мовляв, з дитинства хворієш пороком серця, і в тебе частенько таке буває».
Наталі не дуже сподобалась ідея подруги, вона взагалі не вміла брехати. Може, Ігор не такий уже й прискіпливий. І про золото їй правду сказав, вона багато коштів на біжутерію витратила. Цілу шкатулку наскладала. За ті гроші справді можна було б купити одну, але коштовну річ. І на побачення до нього душа рветься. Але Надія запевняла: краще перевірити цього Ігоря.
Вона вклала Наталю у ліжко. Змастила їй обличчя відбілюючим кремом, майстерно розтушувала синці під очима. Порозбризкувала по килимку крапель валеріани, щоб запах був. На тумбочку поклала пігулки валідолу. Вони стали чекати Ігоря.
Хлопець, не діждавшись Наталю, справді занепокоївся і захеканий прибіг до неї на квартиру. Його налякав вигляд коханої: «Тобі дуже зле, мила моя?». Дівчині вмить стало жаль Ігоря, вона ледь не розсміялася і вже хотіла зізнатися у їхній витівці. Але, глянувши на жест Наді «мовчи!» – передумала.
Ігор побіг за фруктами. Мовляв, вони Наталі тепер дуже потрібні, особливо лимони і гранати. «Незручно якось», – не знаходила собі місця Наталка. Їй хотілося припинити цю гру, зіслатися на жарт, але Надя переконувала: нічого поганого в цьому нема. Якщо любить – хай доведе це своєю турботою.
Однак брехня Наталі зайшла у глухий кут, коли їй довелося відпроситися з роботи, вигадуючи якусь нікчемну історію про хвору маму. Ігор наполягав, щоб Наталя навідала лікаря, але вона запевняла, що свою хворобу добре знає і може зарадити собі сама. Не раз так робила. Мовляв, це від перевтоми так. Цього місяця план перевиконали, а конвеєрна система й так важка. Їй слід просто відлежатись…
Коли Ігор ішов додому, Надя охоче смакувала фруктами і солодощами, якими ділилась з нею подруга. Просила ні в якому разі не видавати, що це була її, Наді, ідея надурити хлопця. Не гадала вона тоді, що він так перейметься «хворобою» Наталі.
Аби якось розважити кохану, Ігор вирішив зробити їй подарунок, який приготував їй на день народження, що випадав через місяць. Це були оригінальні золоті сережки і ланцюжок до них.
Наталя, загледівши такий подарунок, розплакалася. Що ж вона накоїла? Так більше – не може, і зараз зізнається в усьому коханому. Але за спиною Ігоря лукавими іскорками зирила Надя, приклавши палець до уст: «Мовчи». І вона промовчала…
Ігор пояснив, що зумисне спитав Наталю про біжутерію, тому, що його сестра не захоплюється золотом, а саме нею. Дуже багато придбала: та – до кольору плаття, інша – до блузки, ще – до сумки, брюк і навіть туфель. Хлопець засміявся своїми ямкастими щоками, а Наталі хотілося плакати. Господи, як вона помилялася у ньому! Ще й Наді пожалілася, влізла в її безглузду ідею.
«Що ж, будемо прощатися на два тижні. У відрядження їду, Наталочко. А ти тут шануй себе, а то розкисла зовсім, сльози в очах. Усе буде добре», – Ігор ніжно поцілував дівчину.
Наступного дня Наталка вийшла на роботу. На душі було кепсько і порожньо. «Чому сумна, мама виздоровіла?», – спитала її майстриня. «Так», – кивнула головою і почервоніла від сорому. Їй хотілося чимшвидше забути цю історію, але через кілька днів про неї нагадала Ігорева мама, яка несподівано з’явилася у її квартирі.
Наталя саме розчісувала свої неслухняні кучері, зробила легкий макіяж, збираючись на роботу у вечірню зміну. Алла Дмитрівна, так звали матір Ігоря, прицільно обвела дівчину оцінюючим поглядом: «А ти – красуня. І не скажеш, що хвора. Губки, як вишні. Але що є, то є: порок серця – хвороба важка, надто ж для жінки, якій здебільшого не можна народжувати. А без дітей – немає сім’ї. А я онуків хочу, Наталко. Прошу, залиши мого сина. Знайди собі удівця з дитиною. Прихилися до нього душею і звикнеш, за свого, рідного мати будеш», – на одному диханні строчила Алла Дмитрівна. А потім, побачивши, як пополотніло обличчя дівчини, додала: «Можливо, я б і не просила тебе про це, але в нашій родині при пологах померла молода жінка. У неї був теж порок серця. Вона була тіткою Ігоря. Ми важко пережили її смерть. І другого похорону нам не треба, розумієш?».
Наталка ніби прикипіла до стільця. Вона заледве витиснула зі себе: «Розумію…»
Алла Дмитрівна зникла так само швидко, як і з’явилася. Наталя, проплакавши усю ніч, стала чекати Ігоря з відрядження. Але минуло два тижні, три, місяць, а його – не було. Одного разу, дорогою на фабрику, вона побачила коханого з якоюсь білявкою. Вони несли разом велику сумку і весело сміялися. «Ігорю!», – покликала його. Він озирнувся, розгублено глянув на неї і, обійнявши незнайомку, пішов геть. Здаля було чути їх радісний сміх. Те, що ця дівчина була нетутешня, Наталя не сумнівалася. Мабуть, з відрядження привіз. «Боже, що ж вона наробила? Навіщо послухала Надю, яка сама не зуміла зберегти сім’ю? Хіба не зрозуміла, що та просто заздрить їй, адже брехня ще нікого не вигородила і не піднесла!».
«Хіба я таке могла припустити? Не плач за ним, якщо мамцю свою послухав, а тебе хвору залишив», – виправдовувалась Надія.
Наталя заховала у шкатулку подарунок Ігоря, який вирішила при нагоді повернути. Взяла відпустку і поїхала в село. У рідну хату, де все так затишно і просто. Про все поділилася з матір’ю. «Візьми себе в руки, доню. Тут винних – немає, видно, це не твоя доля, і ти ще знайдеш своє щастя», – заспокоювала її мама.
Облітали із життєвого календаря листки – рік, два, три… Уже й Надя вдруге заміж вийшла, а Наталя і досі чекала свого принца Ігоря, який наче крізь землю провалився. Шукала його на ринку, у людському натовпі, у барі, але не знаходила. І одного разу не витримала: погодилася на побачення з хлопцем, який працював наладчиком у їх цеху. Микола давно упадав за нею. Простий, жартівливий, з розпухлими і побитими від роботи руками, він був цілковитою протилежністю модному, стильно одягненому Ігорю. З ним Наталі було легко.
Невдовзі вони зіграли скромне весілля, у них народилося двійко діток – Кирилко та Остапчик. Микола виявився дуже добрим чоловіком, зятем і батьком своїм синам. Здається, заледеніле серце Наталі врешті розтануло. І вона ніяк не могла збагнути, чому іноді, розділяючи подушку з чоловіком, їй здавалося, що пірнає у його, Ігореві, обійми.
Якось Наталя приїхала в місто скупитися. Неподалік ринку побачила жінку в чорному, яка, спершись на перила, важко дихала. «Вам погано?» – спитала. «Мені дуже погано, дитинко. Вперше після смерті сина вийшла у місто, а сил нема. Забрав мою силу мій Ігор з собою у могилу».
Наталя пильно-пильно вдивляється в обличчя жінки, у її небесні очі, в «мушку» біля уст – і впізнає у ній Аллу Дмитрівну. Ноги їй підкошуються, сліпучі блискітки мерехтять в очах: «Ігор помер?» – питає і боїться почути відповідь. У голові чомусь зринули слова: «Другого похорону нам – не треба».
«Це ти, Наталю? Я заледве тебе впізнала. Ти стала ще красивішою. Так, мій син помер. Не прокинувся від наркозу після операції. Лікарі сказали, що серце не витримало. Але ж він ніколи ні на що не жалівся, жив з дружиною у сусідній області, діток Господь – не дав. Мабуть, Бог і покарав мене, бо пророчила смерть тобі. Недарма кажуть: у кожного своя доля, і копати яму для когось – не можна, аби не впасти самому».
Наталя присадила Аллу Дмитрівну на лавочку, а сама, взявши у неї список потрібних речей, пішла на ринок купити їх їй. Жінка зосталася зовсім одна, навіть дочка, переїхавши в далеку Італію, забула про неї.
Віддавши Аллі Дмитрівні пакет з покупками, Наталя викликала їй таксі. Розчулена жінка, легенько обійнявши її за плечі, спитала: «Діток маєш?». «Двоє», – відповіла Наталя. «А мені мій Ігорчик навіть внуків не залишив», – Алла Дмитрівна витерла заплакані очі й назвала водієві свою адресу.
А Наталя повернулася на ринок скуплятися для себе. Чомусь захотілося щось приємне придбати для Миколи – він у неї такий хороший і вже, мабуть, зачекався її з синами…
Марія МАЛІЦЬКА.
