– Коли вода не біжить за тобою, сам за нею йди, – вчила маленького Іванка сестра. – А якщо вода бігла тут хоч раз, то ще не раз тектиме.
Вона навіть не усвідомлювала, якими глибинами відала. В очах Вероніки вода струменіла від народження: чудернацькі, схожі на тріпотливі крильця метелика, очі переливались голубизною, якоюсь прозорістю та чистотою. Такою наповненою очікуванням дива була і душа дівчинки.
– Хвилям не треба зникати чи помирати, щоб стати водою, бо вони і так вже вода…
Думка бігла за думкою. А малий Іванко кліпав зліпленими від сліз віями і уявляв хвилю, яка витікає на берег і помирає – розчиняється в піску, хлипаючи востаннє, як риба на суші.
Вероніка вигадувала часто. Власне, це був її особливий світ, де нічого не нагадувало казку, однак, було незвичайним. Як от вода.
– Бистра вода як надійде, так і перейде, а тиша – шумить і шумить, – нарозтяг говорила дівчинка грудним голосом, від якого бігали мурашки навіть у дорослих. – Знаєш, Іванку, чому тиша з водою перемовляється? І тиша, і вода зустрічаються, як подруги й жебонять про своє. Як я зі Златкою. Пам’ятаєш Златку, таку гарну, в новенькій сукеночці, приїздила до нас на канікули?
Вероніка говорить і говорить, щоб загородити частоколом слів увесь смуток малого Іванка, братчика, якого любить понад усе.
Малі ходили берегом, витоптуючи на піску рядки слідів, які змивались теплим прибоєм. Лагідним, вечірнім, поступливим прибоєм, який торкався мокрого піску ніжно й обережно, наче вперше зніяковіло гладив руки коханої.
Вероніка любила море. А море відзивалось до неї співом чайок, шурхотом хвиль, оберемком виняткових мушель. Тримаєш, було, велику мушлю коло вуха і чуєш море, де б не був. А відчуття, наче тримаєш в руках таємницю. Мушля – як сховок моря, де затримується часточка його душі. Не кожна мушля здатна народити перлину, хоча у всіх є така можливість. І цим люди з мушлями подібні.
Вероніка гадала, що Іванко більше не захоче бути біля води. Вона сама декілька тижнів не наближалася, не підходила до берега. І хоча дівчинка пробачила морю свою втрату, до води руками ще не могла торкнутися. Наче пекла її прохолодна морська вода, яка забрала в дітей батька…
– Глибока вода, Іванку, не каламутиться, – шептала братикові. – Глибока, бурхлива вода людей тільки лякає, але топить якраз тиха…
– Хіба не море тата проковтнуло? – наповнився жалем малий Іванко. – Хіба не ця глибока темна вода забрала його? – кричав до хвиль хлопчина.
І море відчуло сум дитини, посвітліло, вляглося лагідним псом йому до ніг. Хіба воно винне у легковажності людей?
День збіг, як вода, і вечірнє сонце проклало свою доріжку аж до небокраю. Вероніка нахилилась і зачерпнула долонькою золоту сонячну воду.
– Дивися, Іванку, це чарівна вода. Вона нікому зла не принесе…
Чарівна вода насправді існує: це дитячі сльози…
