Війна, що, немовби з неба, впала на українську землю, змінила наші уявлення про якості, притаманні справжнім чоловікам. Суспільство відчуло, що вони – наші найближчі і найдорожчі чоловіки і батьки, брати і сини – не лише заповзятливі, мудрі, хазяйновиті і надійні, а ще й мужні і героїчні, готові на самопожертву заради святої справи – захисту рідної землі від посягань криводушного ворога. «Народний контроль» не просто включив у свої списки знані імена героїчних чоловіків, які можуть додати рейтингу партії. Серед них – учасники АТО, добровольці, волонтери. Ми взяли на себе величезну перед цими людьми відповідальність: стати політичною силою, яка не підведе і не зрадить. У день захисника України, представляємо активістів Тернопільського осередку політичної партії «Громадський рух «Народний контроль» – мужніх і героїчних, справжніх! Дякуємо їм за те, що повірили у чесність наших намірів і стали частиною портрету «Народного контролю». РАЗОМ З ВАМИ ЗРОБИМО БІЛЬШЕ!
Андрій Худий, волонтер, підприємець.
Андрій – один із тих волонтерів, які займалися доставкою вантажів у зону АТО у найгарячіші місяці її проведення. Збирали допомогу на кількох складах в Тернополі, знаходили відповідний транспорт і здійснювали доставку.
«Моїм завданням, коли відправлявся в зону АТО, було не «геройствувати», а вижити, щоб знову привезти туди допомогу. Відчував, що для бійців кожен наш вантаж не просто важливий, а життєво необхідний. Тож, як тільки закінчували одну поїздку, відразу починали думати про те, як і коли зможемо організувати наступну. Простіше було їхати самому, страшніше – посилати когось. Адже одна справа – переживати за себе, і зовсім інша – за товариша, бо у кожного є діти, родина. Між волонтерами існувала тверда домовленість: якщо з кимось щось стається, то за сім’ю відповідає той, хто тебе відправив. Я був упевнений, коли їхав, що в разі біди, моїй сім’ї допоможуть, як і я би це зробив для товаришів. У поїздках вивчив дороги Донбасу, познайомився з людьми, намагався зрозуміти їхню психологію і там, де це було можливо, розкрити для них, нас «бандерівців». Не завжди це вдавалося, часто так і залишалися для східняків непрошеними гостями, навіть коли роздавали допомогу. Ми запрошували дітей в гості до нас, обіцяли і житло, і їжу, і екскурсії. Як волонтери – прості люди – змогли у найскрутніші часи допомогти армії, так прості люди можуть зламати стіну непорозуміння, яку вимурували непорядні політики всередині одної країни».
Володимир Болєщук, боєць батальйону «Тернопіль».
Багато хто з мешканців Тернопільщини, відшукавши у списку ім’я цієї людини, з легкою погордою каже: «Це той самий Болєщук?»… Так, той самий – сміливо відповідаємо на закиди. В минулому – голова районної адміністрації, начальник управління обласної адміністрації, очільник управління Тернопільської міської ради, діючий депутат обласної ради.
Водночас, мусимо підтвердити: ще й «той самий Болєщук», який є одним із зачинателів громадського руху «Зарваницька ініціатива», ініціатором перевидання праці Митрополита Андрея Шептицького «Як будувати рідну хату», одним із переможців проекту «100 кращих тернополян. Той самий, хто зумів організувати встановлення пам’ятного дубового хреста на козацькій могилі мікрорайону Кутківці і щороку напередодні Покрови разом з небайдужими земляками прибирає й упорядковує історично-культурну пам’ятку. Той самий, що стояв разом із побратимами на тернопільському і столичному майданах, запалював жагучими словами правди тисячі земляків, розбивав на тріскучому морозі кригу зневіри в перемозі. Переосмислив тоді в першу чергу для самого себе сутність влади – мусить бути чесною!
В. Болєщук – той самий справжній чоловік, який, не прикриваючись мандатом депутата, не шукаючи способів, щоб «відмазатися» чи виходів на «потрібних» людей – прийняв рішення, і став бійцем батальйону «Тернопіль». Пройшов курси військової підготовки, відбув у зону АТО, де разом із побратимами виконував завдання з охорони блокпостів, зачистки території, виявлення диверсійних груп та охорони громадського порядку… Той самий – хто любить рідний край, і готовий жити і чесно працювати заради того, щоб Тернопілля було заможним і благословенним.
Сергій Білий, боєць Добровольчого Українського Корпусу (ДУК), Президент Федерації бойового гопака, президент Федерації «Спас», голова центру боротьби з корупцією, автор побудови каплички пам’яті козакам та воїнам АТО, підприємець, меценат.
«Душу – Господу, Серце – Людям, Честь – Нікому» – я переконаний, що це давнє лицарське гасло не втрачає актуальності для справжніх чоловіків у всі віки. Ким би їм не доводилося бути – козаками-запорожцями з XVI-XVII ст. чи героями-добровольцями зразка XXI ст.
Випробування війною з одвічним ворогом України – Російською імперською навалою – я особисто сприйняв єдино можливим чином: вступив до лав Добровольчого Українського Корпусу, який почав боротьбу, а фактично – визвольну війну з окупантом на Сході. Звичайно, я не завжди знаходив розуміння свого кроку серед знайомих і навіть рідних людей. Та головне – відшукав підтримку побратимів, повірив у щирість і чистоту їхніх намірів, адже спільними рисами для всіх, кого об’єднав ДУК, є патріотизм і любов, а найвищою цінністю – віддати життя за друга. У добровольчий корпус входять люди, що мають різну освіту і різні професії: у когось є два-три дипломи, хтось – простий робітник. Любов до України, реалізація української національної ідеї – те, що є спільним для всіх добровольців. Ми пішли в ДУК не за грошима, привілеями чи статусами, ми йшли, щоб звільнити Україну від ворога, будь-якою ціною».
Віктор Шершун, Національна гвардія України, командир батальйону, кандидат у депутати до Тернопільської міської ради, округ №4.
«Носити військову форму у мирний час – відповідальна справа, а захищати Батьківщину від реального ворога, який ступив на нашу землю, – ще й велика честь для кожного офіцера. Пишаюся, що є командиром батальйону Національної гвардії України – військового формування, яке з гідністю виконує завдання із забезпечення державної безпеки.
Може, не кожен сьогодні знає, що ще в 1991 році в Україні існувала Національна гвардія. Проте на початку 2000-го за вказівкою тодішнього президента Кучми Верховна Рада України прийняла закон про її розформування. Чи не той січневий день початку третього тисячоліття став відліком реваншу антиукраїнських, антидержавних сил, які роками підточували міць і безпеку молодої української держави. Згодом це призвело до того, що у 2014, коли ворог підступно перейшов кордон, Україну майже не було кому захищати. За півтора року з дня свого нового народження у 2014 р. Національна гвардія України ціною майже двох сотень життів своїх бійців навчилася перемагати. Так, ми сьогодні не йдемо у наступ, але стояти на посту часто буває важче, ніж іти в атаку, тривала тиша вимагає витримки, дисципліни, морального духу не менше, ніж канонада. Упевнений, що і високий моральний дух, і патріотизм, і належний рівень професіоналізму у нас є!».
Юрій Свідерський, лікар-хірург відділення судинної хірургії Тернопільської університетської лікарні, завуч Всеукраїнської інструкторської групи загону спецпризначення «Білі берети».
Скільки б хто не говорив з Юрієм – приватно чи у публічному інтерв’ю – ніколи не почує від цієї людини жодного високопарного слова, жодного натяку на «благородство його місії». Можливо, тому, що те, що люди зазвичай називають подвигом, є для Юрія необхідним атрибутом щоденної діяльності. Таку професію здобув, такий спосіб життя свідомо обрав.
«Під час Майдану працював медиком на вул. Грушевського. Беру активну участь у розробці парадигми військової медицини в України. З жовтня 2014 року і дотепер здійснюю виїзди в зону АТО як інструктор з тактичної медицини. Був лікарем-волонтером у Щасті» – за викладом біографічних фактів ховаються місяці самовідданої волонтерської роботи, навчання сотень бійців як на Сході, так і у навчальних центрах за місцем дислокації військових підрозділів, добровольчих батальйонів правилам надання першої медичної допомоги та самодопомоги, робота у найгарячіших точках Сходу, свист куль і розрив снарядів, допомога пораненим… Існування фактично у двох різних реальностях: мирній, в якій – дружина і троє дітей, гостинний дім з десятками гамірних друзів, і воєнній – в якій «Хірург» не стільки лікує у звичному розумінні слова, скільки рятує людські життя. Бо інакше не вміє, не може собі дозволити.
