Це був дуже дивний рік.
Із надзвичайно спекотним і посушливим літом та з осінню – золотою і теплою, що затягнулася аж до кінця грудня. Завдяки цьому трава досі зелена, наче перед Великоднем, а не за тиждень до Різдва. І хризантеми досі цвітуть, і маргаритки знову розквітли, й навіть троянди ще день-два тому тішили наші з вами очі ніжною красою.
Це був надзвичайно тяжкий рік.
Із кровопролиттям, людськими втратами, новими сиротами, вдовами, руїнами – і новими героями. Про них – мертвих і живих, ми дізнавалися буквально кожного дня. Називаючи при цьому війну війною – на відміну від наших керманичів. У яких вже майже два роки язики спроможні вимовити не більш ніж «АТО».
Утім сьогодні мова не про владних мужів – їх ми чуємо і бачимо ще частіше, ніж героїв. По кілька разів на день, без вихідних. Хай і звіддалік. Власне, як і вони, оті мужі, війну. І їхні діти – так самісінько: спостерігають за справжніми боями і несправжнім перемирям із своїх «бункерів»: палаців, дороженних іномарок і навіть парламентської зали.
Тому сьогодні мова – про звичайних українців. На жаль, про кожного із них, готових заради України пожертвувати своїм життям, добробутом, спокоєм, розповісти неможливо. Їх дуже багато – мільйони і мільйони. Тому я обрала чотирьох: двох жінок і двох чоловіків. Різних за віком, освітою, місцем народження і проживання. Хтось із них більше відомий, хтось менше… Але справа не в цьому. А саме – всі вони справжні герої України. Хоча звання цього поки що удостоєна лише одна із цієї четверки, Надія Савченко.
До слова, модельєр-дизайнер за фахом. І журналістом Надя заледве не стала – поки пробивалася до Харківського університету повітряних сил. Звідки її встигли двічі відрахувати як «непридатну до польотів». Спасибі тодішньому міністру оборони Анатолію Гриценку, бо саме його підтримка допомогла Савченко отримати диплом, хай і не льотчика-винищувача, а штурмана.
У січні 2014 Надія була на Майдані Гідності, а вже менш як через півроку стала бійцем батальйону «Айдар». Під час порятунку поранених 18 червня потрапила у полон до бойовиків «ЛНР». Саме там під час допиту, прикута до труби наручниками, на запитання «Як ви гадаєте, скільки зараз проти нас сил воює?», Надя відповіла: «Я думаю, вся Україна».
Із липня тодішнього року і до сьогоднішнього дня старший лейтенант ЗСУ Надія Савченко – за гратами в Росії. Судилищу над нею, несправедливо обвинуваченою, не видно кінця… За цей час мужня українка стала народним депутатом – за списком «Батьківщини», делегатом Парламентської асамблеї Ради Європи, Героєм України.
Надію Савченко – мужню, вродливу українку – нині знають у всьому світі. Вона, без перебільшення, стала обличчям сучасної України.
А от щодо Верховної Ради… На її офіційному сайті навпроти прізвища народного депутата Савченко ретельно підраховано пропуски нею пленарних засідань – 133. Із приміткою «з невідомих причин».
Коментарі, як кажуть у таких випадках, зайві. У тім числі – й до «обличчя» парламенту.
Дівчина – ангел. Так називали й нині називають на передовій 20-річну студентку з Рівного Яну Зінкевич. За неповних два роки вона врятувала 200 бійців, а організована нею потужна медична служба «Правого сектору» – понад дві тисячі… «Госпітальєри» – так вона називається, за аналогією із середньовічним лицарським орденом, котрий вважають прабатьком теперішніх європейських госпіталів…
На початку грудня, саме перед Днем волонтерів, Яна потрапила в страшну автокатастрофу. А все через те, що пошкодувала витратити гроші на зимову гуму для автівки – треба було негайно рятувати пораненого бійця… Правда, нині дівчині-ангелу набагато краще. Тож і сама вона, і її лікарі – як українські, так і зарубіжні, вірять: госпільєр-волонтер Яна не тільки цілком одужає, а й сама стане висококласним лікарем. Про це вона завжди мріяла і нині мріє.
До слова, на лікування до Ізраїлю Яна Зінкевич потрапила із Дніпропетровської клінічної лікарні ім.Мечникова. Головним лікарем там працює Сергій Риженко. Працює вдень і вночі, не покладаючи рук. Нерідко – зціпивши зуби, зі сльозами на очах. Адже стримати сльози, рятуючи поранених, нерідко – тяжкопоранених бійців, неможливо, навіть коли ти все життя маєш справу з порятунком людей.
- Контузія, поранення, в грудях осколок… Таким Віталій потрапив до нас у реанімацію. Одразу попросив телефон, набрав номер і тихо сказав: «Я повернувся, мамо»…
- Вона не втомилася чекати. Кома, проблиски свідомості, операції, перев’язки… Їх десятки… Тетяна, дружина генерала, вже два місяці поруч з ним, у реанімації. Сон на ліктях. Її тішать порухи повік, стискання руки чоловіка. Вона вірить, що він житиме…
- Коли батьківщина в небезпеці – всі нормальні ідуть на фронт, сказала лікар-реаніматолог. Зібрала чемодан і поїхала на Схід. У землі, у снігу, на морозі врятувала десятки бійців. Повернулася зі Сходу одразу в реанімацію – загострилася хвороба нирок. Ні про що не шкодує…
- Сергій з Кіровоградщини. В АТО – 9 місяців. Резекція легень, осколок у серці. Ще 1-2 міліметри – і не допоміг би ніхто. А вдома чекають дружина і маленький син. «Серце горить не від осколків, а від зустрічі з ними» – каже Сергій.
Так розповідає про своїх пацієнтів Сергій Риженко. Щоразу, коли він з’являється на телеекрані, з’являється надія: такий лікар обов’язково врятує! Адже кожен його пацієнт для нього – рідна людина, не менше…
І нарешті останній мій герой. Наш земляк, до речі. Звати його Андрій Подольський. Живе у селі Струсів Теребовлянського району. За віком, судячи з фотографії на сайті «Інформаційний спротив», панові Андрію із військкомату вже повісток не шлють. Але він із того проблеми не робить, оскільки розуміє: нікого ріднішого, ніж український народ в української армії нема. Тому, не покладаючи рук, Андрій Подольський працює і працює… Результат: для бійців АТО він приготував і відправив понад 700 (сімсот!) слоїків, і то ніяк не півлітрових, м’ясних консервів. Отак…
І це у той час, коли тилові щурі – майори, підполковники і полковники – десятками тонн викрадають солдатські сухпайки, а потім перепродують – за десятки або й сотні кілометрів від місця злочину.
І це в той час, коли на базарах та в інтернеті торгують краденими зимовими берцями та одягом, а в гаражах у злодіїв, що мають доступ до армійського майна, знаходять гори такого ж добра. Всілякого-різного, включно з протигазами… І це в той час, коли генерали – директори бронетанкових заводів – обікрали державу на сотні мільйонів гривень.
І це в той час, коли міністр із дружиною, «нашивши» рюкзаків, намагалися сплавити їх на передову, заламавши ціну утричі вищу від реальної.
Втім, на цьому про владних мужів розмову припиняємо: перед великими святами, а саме таким є Різдво Христове, краще згадати людей гарних. Таких, як Савченко, Зінкевич, Риженко, Подольський. Хай у Новому році їх буде ще більше, ніж у нинішньому! Адже з таким народом, як український, ніякий ворог не страшний. І ми його обов’язково переможемо – не стільки з допомогою влади, скільки … всупереч їй.
Поки ж я дописувала останні рядки, зелена трава вкрилася сріблястою памороззю, струмочки в «Топільчому» вкрилися прозорими кришталиками льоду, квітучі троянди хтось зрізав – можливо, для подарунку або щоб не замерзли… Отже, прощаємося з втомленим 2015 роком і зустрічаємо його наступника? Як там у нашої неповторної сучасниці Ліни Костенко написано? А ось як:
Вже рік старий за обрії пливе.
Уже й Новий стоїть на виднокрузі.
Хай у новому буде все нове, –
Старі лиш вина, істини і друзі!
Тетяна САВКІВ.
