Духовно звеличеним людям складають хвалу у храмах. Визначним суспільно-політичним, громадським діячам, борцям за волю України зазвичай встановлюють монументи, їх імена золотими літерами вписують у книгу історичної пам’яті.
А що робити тим, хто до такого визнання не доп’явся, але й у невідомості залишатися не бажає, тим паче, напередодні чергового народного волевиявлення?
Своєрідну відповідь на це питання, схоже, знайшли у файному місті. Уже майже місяць стаціонарні бігборди розповідають громаді, за що можна любити Тернопіль. Щоправда, витоки цієї любові чомусь не сягають глибини століть чи історичної минувшини нашого славного міста, а стосуються лише тих незначних косметичних змін, які відбулися тут за останні чотири роки. У результаті все зводиться до банального плотського та ще й корисливого почуття, притаманного обивателям, а не патріотам. Мовляв, люблю Тернопіль за щось, а не за те, що він мені рідний. Причому, організатори піар-акції не забувають щоразу нав’язливо акцентувати, що це щось стало можливим тільки завдяки денній і нощній турботі про людей, яку упродовж всієї каденції демонструє чинна міська влада. Бо до неї, як розповідають з моніторів у тролейбусах та маршрутках, усе було аж дуже зле – землі парків розікрали ще компартійники, ями на дорогах наплодили попередники…
– Тільки діючий мер зумів поставити все у Тернополі з голови на ноги! Лише він мало не власноруч збудував, відремонтував, встановив, полатав, реконструював і так далі, і тому подібне, – аж захлинається на зупинках громадського транспорту так влучно назване самими ж засновниками вуличне радейко.
Безсумнівно, суцільний позитив «во славу» на тлі безлічі невирішених проблем міста не може не дратувати. А, тим паче, коли людей повсюдно змушують слухати про «успіхи» постійно – навіть без перерви на неприховану рекламу.
Навряд, чи хтось стане заперечувати, що для того, аби не опинитися на задвірках цивілізації, Тернопіль повинен розвиватися. І це швидше закономірний процес, ніж виняток із загальноприйнятих правил. У цьому контексті позитивні зрушення, які, безсумнівно, відбулися у файному місті за останній період, слід сприймати як належне, а не як чиюсь особисту заслугу. У даному випадку влада просто виконувала свій безпосередній обов’язок перед громадою. Тим паче, що все, що робили і роблять у Тернополі доброго та корисного для людей, реалізують за кошти платників податків.
А оскільки людських грошей ще й вистачає для того, щоб матеріально стимулювати авторів осанни міському голові, значить не всі десятки, якщо не сотні тисяч гривень використовуються за призначенням.
Ось про це, напевно, і варто було б поговорити. Та, вочевидь, не у бульварній пресі, яка чомусь опиняється у кожній поштовій скриньці, не на продажних у прямому і переносному сенсі цього слова величезних рекламних щитах, не на вуличному радіо з повсюдно на всяк випадок аж занадто високо розвішаними динаміками.
Юрко СНІГУР.
