Олесь прокинувся на світанку, бо серце так заболіло, наче голкою хтось вколов. Чого б це? Чоловік поволі пішов до кухні, випив кухоль води з цукром, так ще його покійна бабуся робила, коли були проблеми з серцем. Як німа тінь знову пошкандибав до спальні. Та заснути вже не міг. Думав про Галину, яка ось-ось мала повернутися з Польщі. Вона вже кілька років їздила туди на сезонні роботи.
Тривога огортала Олесеву душу, коли думав про дружину. Вона так чекала на цей раз тих заробітків, та так збиралася, наче не на роботу, а кудись на фестиваль. Оце ж і люди в селі шепталися, що злигалася вона з Петром і їдуть туди разом, як чоловік та дружина, нікого не соромлячись.
Не насмілився тоді Олесь поговорити з Галею, щось вияснити, бо любив її та боявся, що правдою чутки виявляться. А вона за три місяці тільки й три рази подзвонила. І то так сухо розмовляла, питала, як там кури та корова, а про нього ні слова. Син їхній за кордоном. По студентській візі поїхав, то вже й роботу там знайшов. В далекій Америці тепер живе, сам себе забезпечує, та деколи і їм якийсь долар перепаде. Не треба жінці тієї Польщі, та де там – їде, наче вона медом намазана.
Петро, Олесів однокласник, живе в іншому кінці села. Слизький тип, гендлювати любить. Жінка його, Уляна – вчителює. Дітей у них нема.
– Що Галя знайшла у тому Петрові, він же бабій, все життя у гречку скакав?..
Не встиг Олесь розігнати свої сірі думи і лишень одягнув спортивний костюм, як у двері постукали. Перед ним власними персонами, як гриби з-під дощу, виросли Петро та Галина. Галя така розпашіла, весела, сумки в коридорі ставить, а Петро починає:
– Ти, Олесю, чоловік розумний, бити-рубати мене не будеш, бо тим нічого не вдієш. Розлюбила тебе твоя жінка, тепер мене любить. І жити ми тепер будемо разом. Уже все вирішено. Ця хата Галининих батьків, так що звільни, друже, територію…
А тут Галя підскочила, сльозу пустила:
– Пробач, Олесю, жити без Петра не можу, відпусти мене, хочеш – на коліна стану.
– Не треба! – обірвав її різко Петро. – Я все зрозумів. Щастя вам! Залишайтеся! Я завтра прийду та заберу речі.
Він прожогом вискочив з хати, мов ошпарений, і подався куди очі дивляться.
Церковний дзвін розсікав повітря над селом, піднімався високо і застигав луною десь поміж хмарами.
– А нині неділя, – сказав тихо Петро. – Така мені неділя настала – чорна.
Плани різні крутилися в голові: кудись за кордон поїхати, а, може, в місті на роботу влаштуватися, а може… повіситися…
– А шляк би тебе, Олеську, трафив! – вилаявся сам на себе. – Чи ти здурів? Отакої ще. Не дочекаються голубки.
Та й став молитися тихо, щоб відігнати від себе гріховні думки. Незчувся, як біля церкви опинився.
– Добридень, газдо! Ти куди такий спортивний, на пробіжку?
Перед ним стояла Уляна, святково зібрана, якась урочиста.
– Та на край світу, жінко добра, ти ж, напевно, ще не знаєш?
– Не знаю і не хочу знати, хоча, здогадуюся, – сумно мовила та.
– Ні, не здогадуєшся. Вони вже тут. Сказали, що не можуть жити один без одного, тому будуть разом. А я завтра заберу речі, занесу до тітки Клави, а сам кудись подамся. Світ широкий, та не без добрих людей.
– Ото так! Кажеш, пішов до неї? Тоді все ясно, – геть по-вчительськи сказала Уляна.
– Я думав ти плакати будеш, – здивувався Олесь.
– Я? Плакати? Чи, може, просити, щоб повернувся? Я плюну на нього, а того, на що плюю, вже не підніму ніколи, – аж крикнула жінка.
– А знаєш що? Чого ми тут будемо стояти, вже люди зглядаються. Ходімо до мене, – додала.
Взяла Олеся під руку і вони пішли. Трималися один за одного міцно, наче для кожного з них то була найміцніша у світі опора, і мовчали. Коли зачинилися двері, Уляна сказала:
– А я тебе більше нікуди не відпущу.
Так і сталося. Стали жити разом.
– А вони жінками помінялися, – гомоніли сільські чоловіки.
– А вони чоловіками помінялися, – шепталися сільські жіночки.
Та Олесеві з Уляною було байдуже.
Живуть вони душа в душу вже десять років, гарно господарюють та радіють життю. А Петро з Галиною донині десь за кордоном. Кажуть жерлися, як собаки, тай розійшлися, бо з підлості та зради добра ніхто мати не буде…
