Вже минуло більше року з того часу, як в Україні розпочалася сумнозвісна антитерористична операція, а фактично справжня війна. На Сході тисячі наших хлопців воюють за мирне майбутнє, йде п’ята черга мобілізації.
Більше півсотні бійців з Тернопільщини поповнили військо українського небесного легіону.
Згорьовані батьки , осиротілі діти і дружини… Скільки їх… Здається, ми вже звикли до того, що відбувається: до чоловіків у військових формах на вулицях, до зустрічей і прощань, до прохань про допомогу з передової. Та чи можна до цього звикнути?
Важко запам’ятати імені всіх загиблих, які віддали свої молоді життя за наше майбутнє, за те, щоб Україна врешті стала єдиною. Але це потрібно, дуже потрібно. Щоб дякувати щоразу їх рідним за таку велику жертву, щоб молитися за них, щоб просто пам’ятати… Ми можемо по-різному ставитися до цієї війни, думати, що вона комусь вигідна, нарікати на владу і генералів, але не маємо права забути українських світлячків, які стали на захист нашої Батьківщини і віддали свої життя за неї.
Цього тижня у Тернополі згадували двох хлопців – щиро, щемливо, зі словами вдячності і сльозами на очах.
«Він став нашим ангелом охоронцем»
Тернополянин Олександр Орляк загинув 6 лютого цього року від осколкового поранення біля міста Дебальцеве під час мінометного обстрілу. У вересні йому мало б виповнитися 25. Сашко був командиром гарматного розрахунку 128-ої гірсько-піхотної бригади .
На фасаді тернопільської спеціалізованої школи №5, де він навчався, встановили меморіальну дошку в знак пам’яті і шани Герою. Відкрили її брат загиблого Андрій Орляк та боєць АТО тернополянин Дмитро Мерзлікін.
Присутні згадували Сашка, дякували йому, читали вірші і запалювали свічки на пам`ять про нього.
Петро Поврозник, директор спеціалізованої школи №5:
– Ми шануємо пам’ять про нашого учня, який віддав своє життя за Україну. Тож сьогодні відкриваємо меморіальну дошку в пам’ять про нього. А наші дев’ятикласники працюють над фільмом про життя Сашка. Першого вересня у всіх класах перший урок буде присвячений йому. Дякую батькам за те, що виховали такого сина.
Леся Орляк, мама:
– Для нас дуже символічно, що меморіальна дошка Сашкові відкрита саме на фасаді рідної школи нашого сина. Адже тут були перші Сашкові успіхи і перші невдачі, перші друзі і перші випробування, тут відбувалося його становлення як громадянина. За своє коротке життя Сашко встиг полюбити всіх нас, проявити свою жертовність, і ми ним дуже пишаємося.
Зоряна Гуцул, класний керівник:
– Пригадую, перше вересня 2000 року, коли на шкільному подвір’ї чемно вишикувалися п’ятикласники. Вже у цьому віці Сашко був особистістю, мав чудові мрії, був радісний і відповідальний, розумів, що життєві труднощі роблять нас сильнішими, це був оголений нерв справедливості і правдолюбства. Сьогодні він став прикладом мужності, героїзму, справжнього патріотизму для нас усіх.
Михайло Собків, побратим Сашка з передової:
– Сашко був надзвичайно сміливим. Він загинув під ворожим вогнем, коли діставав гранати, щоб прикрити товаришів, які сиділи в окопах без боєприпасів. Сашко був справжнім патріотом, Україна була в його серці. Сашко дуже любив готувати. Все робив з величезним захопленням. Йому з дому передавали спеції, і він нам готував різні смаколики. Мріяв з часом відкрити власний ресторан. Зараз, коли його вже немає з нами, ми вважаємо його своїм янголом-охоронцем… Він з нами на броні, біля прицілу гармати, за обіднім столом… А також він охороняє Україну, адже він віддав за неї своє життя…
«Він був світлою людиною і хотів змінити на краще цей світ»
Днями у Тернополі згадували Андрія Дрьоміна із позивним Світляк, дякували йому, сумували за чудовим другом, побратимом, вірним товаришем і талановитим ковалем, Героєм, який загинув, захищаючи мирне небо над нами.
Його серце перестало битися 10 серпня минулого року під Іловайськом. Батьки втратили єдиного сина, друзі – вірного побратима, Україна – справжнього патріота і талановитого коваля….
– Це вечір нашої шани загиблому Герою, вечір вдячності і поваги татові Андрія. Дякуємо вам за сина і простіть нас, – сказала у своєму виступі подруга Андрія Дрьоміна Дзвінка Торохтушко. – Дуже важка і непоправна ця втрата. Але це ще один виток нашої історії. І хочеться, щоб він був переможний. Щоб ми зійшли із тої площини, у якій товчемося, здобули свою перемогу на руїнах Кремля.
Вшанувати Світляка прийшли його друзі, рідні, знайомі, волонтери і небайдужі тернополян. Присутні читали поезії, сумували і згадували Світляка, який мріяв змінити цей світ, позбавити його сірості і викувати зірку, яка б усім приносила щастя… Ось шматочки спогадів про цю неймовірну людину:
Дзвінка Торохтушко:
– Світляк був близьким другом і нам, і дітям. Він був поза віком і поза часом, був справжнім спалахом світла та емоцій. Він завжди приходив, як свято приходить у дім. Світляк хотів перевернути цей світ. Зробити його правильним, полярним. Його дуже непокоїла розмитість добра і зла, чорного і білого, цей сірий фон. Він важко це сприймав. Ковальство – це було його велике захоплення, сенс його життя. Він самотужки опановував цю справу, шукав людей, які це вміють, переймав їх досвід.
Ігор Аркуша:
– Із Андрієм більше дружив мій старший син, вони проводили дуже багато часу. Світляк був УНСОвцем, воював в «Азові». Після того, як ми дізналися, що він загинув, дуже довго не могли в це повірити, до останнього сподівалися, що він живий. Світляк не любив нічого показного, він був простим хлопцем. Андрій пішов на війну добровольцем, пройшов Майдан. Був дуже талановитим ковалем, виготовляв незвичайні речі…
Юрій Гуменюк, голова УНСО:
– Андрій Дрьомін був справжньою людиною. Його не треба було ні про що просити. Якщо він приходив і бачив, що його побратим чимось зайнятий, то ставав і допомагав йому. Найкраще скаже про нього позивний «Світляк», який відповідав йому на 200 відсотків. Він з цим позивним прийшов в УНСО ще в 1999 році. Колись так назвали його побратими. Коли згадую про Андрія, завжди хочеться помсти ворогам, які привели на нашу землю війну. Вони мають бути покарані і за Світляка, і за всі наші біди…
Герої не вмирають!
Юля ТОМЧИШИН.
