Жінки творять історію, хоча історія запам’ятовує лише імена чоловіків, сказав у свій час Генріх Гейне. Власне, чи справді це так? Сьогодні ми запросили до розмови відому тернополянку, політика, депутата Тернопільської міської ради, засновницю газети «Місто» та «Радіо Тернопіль», заслужену журналістку України, вродливу, успішну, ділову, багатогранну жінку Оксану ЯЦИКОВСЬКУ.
Отож, про гендерну рівність, про те, кому будувати майбутню, незалежну Україну, чи справді все так погано у нашому домі? І звичайно – про особисте.
– Радіо Тернопіль – це не просто перша FM-станція на Тернопіллі, не просто кузня кадрів, які сьогодні успішно працюють в шоу-бізнесі, на радіостанціях України, ведуть авторські програми на центральних чи місцевих телеканалах, є успішними менеджерами. Завжди згадую з теплотою та сумом, на жаль, нашого талановитого Ігоря Пелиха і його ранкові «побудки», тішуся за досягнення Сергія Притули (ді- джея Сірого), радію за успіхи Андрія Махна, Фалі, Олени Науменко, Олени Лайко, Тані Тарасенко… Працювала на радіо в свій час нині народна артистка України Оксана Пекун, креативний директор фотостудіі Зелененьких Ірина Процюк – Зелененька… Радіо Тернопіль – це була і є велика дружня сім’я…
– Можливість безпосередньо спілкуватися з людьми і допомагати їм. Якоюсь мірою впливати на вирішення важливих для міста проблем. Врешті, у житті треба щось міняти, завдяки цьому ти осягаєш щось нове. Однак базовим для моєї праці завжди залишається комунікація.
– Нічого не бачу у цьому поганого, принаймні, на рівні міста. Ти знаєш до останньої ямки свій округ, люди звертаються з різними питаннями до депутата як до останньої інстанції, обійшовши уже різні установи. Я намагаюся максимально вирішити проблеми своїх виборців.
– Напевне, тому що переконана: у владу мають прийти нові, освічені люди, з новим мисленням та баченням розвитку України. Зі знанням викликів сучасного світу. З конкретними ідеями, а не порожніми речами, загорнутими в красиву обгортку. На жаль, українці й досі вірять гарним словам, хоча історія – зовсім близька і трохи віддалена застерігає. Згадаймо хоча б Івана Франка, засновника Радикальної партіі в Україні. («Свинська конституція» написана ним зі слів Антона Грицуняка з Черниховець – ред.). З його прогресивними поглядами, якого цькувала влада і не зрозуміли люди. Нині в області, у кожному районі від Радикальної партії сформовані хороші команди. Для нас важливими є такі критерії оцінки: порядність, щоб людина мала авторитет і вірила в те, що робить.
– Здається, і те, й інше. Жінки однозначно мають активізуватися. Власне, не тільки в політиці, а й в захисті своїх прав на роботі, в родині. З іншого боку, якщо жінка бачить своє щастя в сім’ї, у вихованні дітей – то чому ні? Іти в політику чи будувати кар’єру? Треба поважати вибір самої жінки. У Радикальній партії, до речі, 36 відсотків складають жінки, так що з гендером у нас, як бачите, все гаразд.
– З професіоналами, з мудрими, позитивними людьми. Мені не цікаві люди бездушні. Я їх уникаю.
– Дорога вгору ніколи не буває простою. І коли ти виходиш із звичного простору, звісно, ти комусь заважаєш. Я реально це розумію. Тому з будь-якої ситуації беру урок і йду далі. Не розмінююся на те, аби комусь щось доказувати. Я сприймаю критику, але від мудрих людей, тих, кому довіряю. Тоді це – рушійна сила. Критиканство? Вміння ігнорувати певні речі – один із способів досягнення внутрішнього спокою. Це – як щеплення від хвороб. А ще завжди я можу розраховувати на підтримку рідних, зокрема свого чоловіка Ігоря. Вдячна долі, що послала мені добру, порядну людину, гарного і мудрого господаря.
– Наполегливість і праця. Я не можу бути пасивною. Сидіти в очікуванні, що хтось за тебе зробить… Це – несправедливо до себе в першу чергу. Коли Бог дав тобі знання, розум, люди довіряють, значить, треба усе це реалізувати. А ще мені подобається чийсь мудрий вислів, про навпаки – секрет неуспіху, який полягає у намаганні всім догодити. Але ж неможливо, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі. Тому, знаю, я не для всіх зручна, але така вже є.
– Порядність. Це та цінність, яку успадкувала від батьків і яка не розмінюється з роками. Чого не можу простити? Я християнка, намагаюся простити все. Є речі, які не сприймаю – фарисейства, брехні, підлості. Уже сім років я ходжу пішки на прощу до Зарваниці. Я ніколи цього не афішую. Коли є живі батьки, ти знаєш, що є за тебе кому помолитися. А коли сам стаєш берегинею родини, відповідальним за свою сім’ю, розумієш, що від тебе багато залежить. Спочатку я хвилювалася, шукала товариство з ким іти. А там нікого не треба. Там просто йдеш і все. Спілкуєшся з іншими людьми. Дощ – не дощ. Спека … Ми молимося у дорозі за Україну, за кожного з нас, за рідних, за воїнів, за дітей – своїх і чужих… І шлях здолати легко.
– Вважаю, що так. Я рідко скаржуся на життя, хіба дуже втомлена (сміється – ред.), не показую, що мені погано. Плакати – кому від того легше? У сильній жінці завжди є частинка слабкої. Може, я швидше прагматична жінка. Я знаю, що від мене багато чого залежить. В сім’ї, на роботі, в соціумі. Але разом з тим я люблю добре вино, щирих друзів, гарно відпочити. Навіть у Більче-Золотому, де є чудові куточки дикої природи. У Киданцях на Збаражчині, на своїй батьківщині. Звісно, люблю відпочивати і на морі, за кордоном. Але такої аури, як в батьківській хаті – нема ніде. Це – правда. Мами моєї вже нема 19 років, а в оселі, практично, нічого не змінилося. У шухлядах, де мама щось складала, все збережено. Мені здається, що там кожна річ така важлива.
Я з великою повагою ставлюся до чоловікової родини. У бібліотеці взяла днями книжку «Малолітні політв’язні Тернопільщини”. Там побачила чоловікового батька Ярослава Павловича Яциковського, якого у 17 років засудили на 13 років каторги. Родина для мене – понад усе.
– Мій батько, директор школи, був ходячою енциклопедією. І ця любов до книги від нього – назавжди. Тішуся, що з моєю допомогою, як депутата міської ради, вдалося реставрувати сьому Тернопільську бібліотеку. Там я проводжу і прийом громадян. А ще вибираю собі гарні книги. Недавно перечитала Григора Тютюника, Володимира Лиса «Соло для Соломії». Люблю Ірен Роздобудько…
– Не обов’язково мати світові бренди, людина може підібрати те, що пасує саме їй у тому чи іншому середовищі. Люблю речі київської дизайнерки Оксани Полонець. В Україні нині є дуже багато кравчинь, які гарно шиють.
– Батьківська хата у Киданцях на Збаражчині. Старий сад, де падають у траву яблука. Цьогоріч вони зародили напрочуд щедро. Де груші манять до себе бджіл, а у вуликах «дозріває» домашній мед…
