«Спочатку боявся їхати в Україну. Але тепер хочу залишитися назавжди»

«Спочатку боявся їхати в Україну. Але тепер хочу залишитися назавжди»

Австралієць у Тернополі знайшов дружину і замінив батька її дев’яти дітям. А наступного року планує остаточно оселитися в українському селі

Українців вважають однією з найбільш “емігрантських” націй у світі. Що 20 років тому, що зараз ідея втекти з країни здається вельми привабливою багатьом людям. І тим дивніше зустрічати цілком респектабельних іноземців, для яких наша держава стала другою Батьківщиною.

«Спочатку боявся їхати в Україну. Але тепер хочу залишитися назавжди»

Рон і частинка його великої української сім’ї

 

Австралієць Рональд Маккеллар усе життя працював учителем у Сіднеї. Хтось вважає це дивацтвом, інші – подвигом, але стабільність у заокеанському мегапологі він проміняв на… українське село. З нашою державою Рона поєднала поїздка до Тернополя,  де він зустрів свою майбутню сім’ю: дружину Іру та  її дев’ятьох дітей. Уже кілька років він живе на дві країни: кілька місяців проводить в Австралії, де продовжує вчителювати, а решту часу – з новою родиною в Західній Україні. І найближчим часом планує переїхати сюди назовсім.

 

Приїхав, щоб допомагати сиротам

До Тернополя Рон потрапив у 2006 році з християнською місією. Сюди його привело бажання допомагати сиротам, оскільки у себе вдома багато чув про те, як нелегко їм в Україні. Приїжджав щороку на кілька місяців, відвідував дитячі притулки та втілював із місцевим волонтерам різноманітні благодійні проекти.

З Іриною вони ходили в одну церкву. Рон дізнався про непросту долю жінки, яка тоді не мала житла й мешкала зі своїми дітьми у центрі соціально-психологічної допомоги «Родина». Австралієць згадує, що тоді й не думав про одруження. Він перейнявся участю дітей і, щоб їх не розкидали по сиротинцях, вирішив зібрати гроші їм на будинок. І невдовзі  Ірина з сім’єю переїхала в село на Хмельниччині. Саме там Рон з іншими благодійниками знайшли для них житло.

Рон часто навідувався, розпитував, як живуть діти. За сім років він побував в Україні десять разів! З часом почав думати про те, аби стати частинкою цієї сім’ї, і запропонував Ірині вийти за нього заміж.

Сьогодні, з усмішкою зауважує австралієць, його вже важко чимось налякати в Україні. А спочатку їхати сюди він боявся. Хоча, розповідає чоловік, його далекі предки були слов’янами. У Рона збереглися вітальні грамоти, видані прадіду – петербурзькому дворянину. Щоправда, на початку минулого століття, під час революції, тому довелося мігрувати: спершу – до Китаю, а згодом до Австралії.

– Російською я пам’ятаю кілька слів, які в дитинстві почув від бабусі: «иди сюда», «смотри», «дурак», – сміється Рон. – А української мови взагалі не знав. Та коли читав в інтернеті про різні держави, куди міг поїхати з благодійною місією, виникло відчуття, що маю бути саме тут. До речі, прізвище мого прадіда – Ірошенко, і мені розповідали, що воно нагадує українське. Тож, можливо, сюди я і справді потрапив невипадково.

 

На Тернопіллі під час благодійного проекту для сиріт

На Тернопіллі під час благодійного проекту для сиріт

Дивує українська душевність

Сьогодні Рон виробляє документи для імміграції та наступного року сподівається остаточно оселитися в селі. На запитання, чому, навпаки, не забере свою нову сім’ю за океан, відповідає жартома, що одружився з єдиною жінкою в Україні, яка не хоче в Австралію.

– До мене тут часто підходять знайомі й запитують, чи не можу допомогти їм виїхати, – каже Рон. – А Іра боїться, бо вона звикла до зовсім іншого життя, не спілкуєтьсья англійською. І, звичайно, було б важко перевезти за кордон таку велику родину.

Подробиці свого сімейного життя Рон турботливо оберігає від сторонніх. Розповідає, що молодші діти вчать із ним англійську, старші вже живуть окремо та навідуються в гості.

Своїм життям в Україні чоловік задоволений, хоча й знає, що у нас багато проблем. Нагод, аби відчути себе справжнім українцем, у нього вже було безліч. Варто, каже, лише проїхатися нашими дорогами чи купити в магазині продуктів на велику сім’ю. Дивує Рона і те, що доводиться платити за елементарні медичні послуги, а без грошей у лікарню краще не йти. І зовсім незрозуміло для австралійця, чому батьки здають гроші на ремонт школи, якщо цим повинна опікуватися держава.

Натомість він розхвалює українську душевність  і каже, що в Україні йому дуже подобаються прості люди, але не політики.

Навіть городні роботи, від яких у селі нікуди не втечеш, Рона не  лякують. Цієї осені він з усіма копав картоплю. Єдина «традиція», до якої не може звикнути – це припрошування до чарки. Вразили його і гучні застілля, на яких столи ломляться від усіляких наїдків. В Австралії це не прийнято.

Хоча на його Батьківщині про нашу державу знають чимало. Цього року в Сіднеї відбувся великий концерт з нагоди 65-річчя української діаспори в Австралії. Наші співвітчизники постійно проводять там різноманітні зустрічі й навіть випускають свою газету.

 

З головою благодійного фонду "Майбутнє сиріт" Андрієм Назаренком 

З головою благодійного фонду “Майбутнє сиріт” Андрієм Назаренком 

 

Люди в селі вітаються англійською

На Тернопіллі, з яким розпочалося його знайомство з Україною, Рон продовжує займатися благодійністю. Уже багато років він співпрацює з фондом «Майбутнє сиріт» і  допомагає збирати гроші в Австралії для дітей, які виховуються у притулках області.

Оселившись в Україні, Рон сподівається отримувати австралійську пенсію. Прожити на неї тут можна, але, каже, не тоді, коли вдома з десяток дітей. Зауважує, що залюбки давав би уроки англійської мови, адже скучає за вчительською роботою, яку має в Сіднеї.

А тим часом англійською заговорило село, де живе сім’я Рона. Навіть старші люди, побачивши на вулиці дивака-австралійця,  здалеку вітаються його рідною мовою. Хоча сам Рон уже може порозумітися з ними українською. І з кожним приїздом сюди, зауважує, спілкуватися «солов’їною» йому легше.

Антоніна БРИК.

 

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"






Схожі публікації

1 коментар

  1. Олена

    Оце чоловік! Не побоявся, що дев”ятеро дітей. І роботи не боїться. А от деякі українські чоловіки бояться одружитися з жінкою, якщо навіть у неї є одна дитина. Мовляв, “нашо мені чужу дитину годувати?” Читала статтю і раділа, що ще не вмерло добро в світі. Респект журналістці за чудову тему! Респект “Нашому Дню”!

    Відповісти

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *