Начитаєшся місцевих новин, і складається враження, що у зоні АТО кожен український боєць уже їздить на своєму власному броньовику.
Ні для кого, навіть для наших ворогів, не секрет, що упродовж десятиліть українське військо планомірно знищували – ні тобі постачання сучасного високоефективного озброєння чи надійної техніки, ні підготовки професійних кадрових офіцерів, здатних приймати адекватні рішення…
Сліпа та безпечна у своєму невігластві кожна наступна вітчизняна влада тупо не дбала про обороноздатність незалежної країни, безпідставно сподіваючись на підписані нею десятки аркушів міжнародних угод.
Коли ж на українську землю прийшов ворог, ні Будапештський меморандум, ні позаблоковий статус не врятували нас від тисяч смертей, розрухи, голоду, від гуманітарної катастрофи.
Уже годі й вести мову про те, як на початку минулого року післяреволюційна більшість у Верховній Раді денно і нощно ховалася у будинку під куполом замість того, щоб уже наступного дня після втечі Януковича, бути у Сімферополі, Донецьку, Луганську. Аби донести людям правду про Майдан та Революцію Гідності, щоб переконати українців Півдня і Сходу у тому, що не такі страшні бандерівці, як їх малює російська пропаганда. Можливо, й не вдалося б «дійти до кожного» з першого разу, проте, робити цього ніхто навіть не пробував. У результаті – «проспали» Крим, вчасно не зупинили сепаратистів на Донбасі, не перекривши їм воду, світло, тепло, каналізаційні стоки у захоплених адміністративних будівлях.
Продажні чиновники, заангажовані судді, зрадники у правоохоронних органах та у військових штабах… Географічно була країна, історично – нація. Фактично – не існувало держави…
Розумію, що заднім числом завжди легко бути мудрим. Проте, для того й існує минувшина, щоб робити з її уроків відповідні висновки. Та чи роблять?
Нині чи не на кожному перехресті величезними плакатами нас закликають підтримати Збройні сили, підрозділи Національної гвардії та добровольчі батальйони. Сотні волонтерських екіпажів з усіх регіонів щодня вирушають до бійців на передову, щоб доправити їм провіант та одяг, товари, ліки і навіть техніку. У когось там воюють сини, родичі, друзі. Інші роблять добрі справи за покликом серця чи з почуття патріотизму. Ще кілька років тому дещо іронічний клич «Хто ж, як не ми?», зараз набув набатного звучання, став керівництвом до конкретних дій задля перемоги.
За останні півтора року мені неодноразово доводилося зустрічатися та розмовляти з людьми, які не уявляють свого завтра без жертовності сьогодні.
Багато хто з них – цілком успішні бізнесмени, інші – навпаки, змушені відмовляти собі у найнеобхіднішому, щоб зібрати чим більше воїнам на фронт.
Без перебільшення можна констатувати, що саме благодійники добровільно взяли на свої плечі увесь тягар насущних проблем українського війська. Саме завдяки їм, незважаючи навіть на незрозумілі підлабузницькі реверанси влади то перед агресором зі Сходу, то перед демократами із Заходу, вдається підтримувати належний бойовий дух у солдатів та добровольців.
Як на мене, у недалекій перспективі масовий волонтерський рух може і повинен стати як ефективною заміною політичної кон’юктурщини, так і дієвим інструментом для формування якісно нових органів державної влади. Принаймні, у цьому, болісному для нинішніх керманичів, процесі всенародна підтримка волонтерській спільноті гарантована.
Усвідомивши усі ці ризики для свого подальшого благополуччя, деякі перекінчики, пристосуванці, політичні шулери з депутатськими мандатами уже зараз всіляко намагаються затесатися у середовище справжніх патріотів, а нерідко й очолити його, вчасно вистріливши своїми фото із зони АТО у засобах масової інформації. Мовляв, ось дивіться, який я гарний у камуфляжі та ще й біля броньованого автомобіля для бійців. А вже той факт, що з-під накинутого наспіх мундира виглядає краватка, а за техніку заплатили зовсім інші люди, для них несуттєвий. Головне ж, як і колись, вчасно перерізати стрічку перед об’єктивом фотокамери та ще зав’язати її бантиком у петлицю.
Начитаєшся таких самовихвалянь, і складається враження, що у зоні АТО кожен український боєць уже їздить на своєму власному броньовику.
Ще більшу відразу викликають новоявлені «громадські діячі». Поділивши поки що розрізнене волонтерське середовище на зони свого впливу, вони, насправді, унеможливлюють координацію дій в одному, нерідко – найпріоритетнішому напрямку. Кілька «Самооборон», «Автомайданів», «Складів АТО», ще більше – громадських об’єднань, закритих клубів за інтересами, вхідний квиток у які одночасно служить перепусткою на цьогорічні вибори до місцевих самоврядних органів влади.
У світі все має свою ціну – і щира жертовність, і нице блюзнірство. Причому, якщо перше вимірюється врятованими життями, то друге – кількістю замовних статей у газетах. А це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці.
…Нещодавно довелося побувати на одній з численних благодійних акцій на підтримку наших героїв на передовій. Усі заздалегідь знали імена організаторів, місце та дату проведення. У розпал цього заходу до обвішаного плакатами, логотипами та закликами столу підійшли дві жіночки з підносами у руках.
– Ось напекли пиріжків, продайте їх, а гроші киньте у скриньку, – попросили вони.
Зарум’янені смаколики виглядали апетитно – аромат від них швидко зібрав біля столу чимало охочих почастуватися. Тим часом, ніхто й не зоглядівся, як жіночки непомітно зникли, ніби й не були тут.
Можливо, саме тоді остаточно переконався, що врятувати Україну зможуть тільки мільйони невідомих широкому загалу патріотів, але аж ніяк не пропіарені власним коштом лицедії. Відтак і зважати на їхні недолугі потуги всюди вискакувати на шпальти видань та бігборди недоречно, а навіть шкідливо – і для усвідомлення всього, що нині відбувається в Україні, і для України майбутньої.
Юрко СНІГУР.
