На літній площадці ресторану лунала гучна музика. Гості веселилися. Теплий червневий вечір обгортав місто таємничими тінями і все навколо здавалося казковим. Ігор закохано дивився на Лесю і пригортав її ближче до себе. Вони танцювали в центрі. Хлопець в колі родини зустрічав своє двадцятиліття…
– Лесю, я запрошую тебе до себе на День народження. Чекатиму! – ніжно взяв дівчину за руку, зазирнув в карі очі.
– Я не знаю. Якось незручно перед твоїми батьками, – відповіла, ніяковіючи Леся.
– Я вже їх повідомив, що ти будеш. Відмова не приймається, – настійно сказав хлопець і поцілував кохану в повні малинові вуста.
Леся довго не могла заснути. Згадки насувалися одна за одною, неначе хмарини у шибці вікна. Пригадувала усе до найменших дрібниць: і те, як познайомилася з Ігорем, як вперше він її запросив на побачення, як допомагав під час екзаменів. Вони навчалися в педагогічному. Мріяли стати вчителями. Голубоокий, світловолосий юнак користувався увагою в жіночому колективі майбутніх педагогів, але вибрав її – старосту групи, запальну та веселу організаторку всіх масових дійств. Відтоді вони не розлучалися.
Наступного дня Леся поділилася новиною, про те, що її запрошено на ювілей, з подругою Оксаною. Попросила скласти їй компанію на святі. Оксана заперечувала, мовляв, буде непроханою гостею. Та Леся все залагодила, повідомивши Ігоря про те, що якщо прийде, то лише з подругою і він, звичайно, погодився.
І ось тепер, в ресторані, Леся усі танці танцювала з Ігорем, а Оксана сиділа сиротиною, почуваючись не в своїй тарілці. Вона спостерігала за парою і заздрість точила її єство. Аж раптом здригнулася, поглянувши на Ігореву руку, яка ніжно обіймала Лесин стан. На правиці був відсутній середній палець.
– Ми будемо завжди разом, принцесо моя, – говорив-шепотів Ігор Лесі на вухо. – Я такий щасливий! А ти ?
Леся зашарілася, мов мак, і нічого не відповідала. Їй здавалося, що вона літає і від щастя запирає дух.
У перерві Оксана відкликала Лесю:
– Нам пора йти, – суворо сказала. – Ти на годинник дивилася? Подумають що ми не виховані, – заторохтіла.
Вони швидко попрощалися і попрямували додому. Леся за порадою подруги попросила, щоб Ігор її не проводив, а залишився з рідними. Тільки-но вони вийшли, як Оксана почала:
– Ти, Лесько, розум маєш? Така красива дівчина, навіщо тобі каліка здався?
– Який каліка? – спантеличено запитала Леся.
– А ти що сліпа, не бачила, що він пальця не має?
– Я й не помітила, – сумовито сказала Леся. А самій наче ножем по серці врізало. Ці слова збили її з пантелику і вона зрадила своїй любові. Грубо повідомила Ігоря, що не кохає його і, взагалі, виходить заміж. Так і вчинила. Вискочила заміж за сусіда, дитину народила. Жили без любові, але тихо та мирно. Стала Леся задуманою і мовчазною, та змінити щось боялася. Оксана теж вийшла заміж. За багача…
П’ять років збігло відтоді, як вони інститут закінчили. Знову червень квітує піонами, п’янить ароматом жасмину. Зустріч однокурсників у тому ж ресторані. З’їхалися усі – молоді, веселі, окрилені, крім Ігоря. Кожен розповідав про своє життя, ділився спогадами. Коли дійшла черга до Оксани, вона встала і зі сльозами на очах вибігла на вулицю.
– Що сталося? – наздогнала її Леся.
– А що мені розповідати? Мій чоловік – каліка, на інвалідному візку.
– Як?
– Потрапив в автомобільну аварію, перелом хребта, вирок лікарів – ходити не буде ніколи, – зайшлася плачем жінка. «Навіщо тобі каліка?» – зринули в Лесиній пам’яті слова. Вона обняла подругу за плечі, стала заспокоювати, а серце її обіймав невимовний щем… Вони сіли на лавочку. Леся гладила Оксану по голові, неначе малу дитину. Та заплющила очі і затихла, а Леся дивилася вдаль і думала про щось своє, далеке і сокровенне. Раптом вона побачила молодого красивого чоловіка із величезним букетом багряних троянд. Він підійшов до Лесі і став, як вкопаний. Кілька пелюсток впало на землю, а Лесі здалося, що разом з ними обірвалося її серце…
