– Ой, так, так! І не кажи, Олено. Якби мій Яків те чув, то він би своє слово сказав, а так, відей, в могилі перевертається, – стара вісімдесятилітня Ярина говорила до сусідки слабим тихим голосом, защораз прикладаючи до тонких пересушених губ білу хустинку.
Олена була молодшою за Ярину на десять років, але різниці не спостерігалося. На перший погляд їх можна було назвати сестрами: обидві маленькі, худі, сиві та замачучені в хустки, які були модними ще за часів їхньої молодості. Але Ярина хворіла, а Олена ще була бравою жінкою. І характером різнилися, і долею. Олена, ставши вдовицею у тридцять років, сама трьох дітей на ноги ставила, працювала, як віл, і норов у неї був суворий, наче залізний. Зараз самотою живе, але господарку та городи тримає. А Яринка за своїм люблячим Яковом прожила в добрі та спокої, наче за кам’яною стіною. Єдиний син нині в Штатах з сім’єю, а Яків упокоївся минулої осені. Відтоді вона й злягла. Олена, яка звикла до руху, тепер над сусідкою шефство взяла. Кожного дня забігає, страви свіжої принесе, новини сільські розкаже.
Ото, як війна «справжня» почалася, так вони її назвали після того, як Київ бомбардувати стали, то у них тільки й мови, що про неї, кляту. І моляться, і прокльони шлють, і плачуть, і не можуть ніяк себе заспокоїти, коли така біда прийшла.
– Я то вже біля брами своєї блокпост збудувала, – каже Олена. – Лежала купа піску, то я його в мішки, все як має бути. А в хаті у мене в кожному кутку інструмент є – там вила, там – лопата, там – сокира. Я ворога до хати не пущу, – відважно рапортує жінка, а Ярина лишень головою похитує.
– Та що ти допнеш? Він як бомбу вгатить, то хата розлетиться разом із твоєю обороною.
– Не кажіть так. Ніхто того не допустить. Летіли вже до нашого краю ракети. І що? Всі позбивали наші хлопці. Я от що думаю. Треба якось помагати їм, дух бойовий підтримувати нашим дорогим хлопчикам. Щоб вони знали, що ми на них, як на самого Бога надіємося. Курочки мої вже почали нестися. Назбираю сотню-дві яєць та передам Галиною, волонтеркою, нехай мають.
– Думаєш, вони до них попадуть? – каже Ярина.
– Попадуть, не попадуть – моє діло дати. Кудись таки пригодяться.
– І ось ще що. Ярино, я за той ваш город. під гайком, думаю, що облогом лежить. Треба його зорати та засіяти. Раніше до нас везли городину, а тепер нам треба людям підмогти.
– Та ти що, сама це зробиш? – дивується Ярина.
– Зроблю і не сумнівайтеся. В мене якась така зла сила з’явилася, що я сама себе не впізнаю. Хочу щось робити, чимось руки зайняти, щоб тільки голова не туманіла від тих новин страшних. В Гафії переселенців повна хата, нудяться, то я їх попрошу, може поможуть, – каже Олена і очі в неї світяться голубим вогником надії.
– Я то вже нічого не годна, – зітхає Ярина.
– Та я що, вам щось кажу, ви собі лежіть.
– А то в Гафії родина, чи чужі приїхали? – питає Ярина.
– Чужих взяла. І утримує, копійки не бере. Мама її свекрухи-небіжки тяжкий гріх колись зробила, тепер виплило. Коли німці євреїв згонили до яру, щоб знищити, то в селі був Гершко, дуже багатий чоловік, магазин тримав. І була у нього єдина доня – Рузя, семирічна чорненька кучерява дівчинка, як намальована, така файна. То він дав бабі торбину золота, щоб та малу заховала. Їх всіх стратили, а стара золото взяла, а дівчинку втопила коло млина, бо побоялася, адже казали, що хто євреїв переховує, то буде повішаним посеред села.
– О, страх, то найбільший ворог людини і ще він сестру має – злість, – знов хитає сивою головою Ярина, а Олена продовжує:
– То дослухайте. Потім, через роки, одна з дочок тієї жінки заслабла. Лежала в лікарні та прийшла додому помитися і уявляєте – в ванній втопилася. Бог все бачить, за гріх кару дає. То тепер Гафія, хоч невістка, але попала в ту родину і всяке добро робить, щоб за гріхи старої не страждала родина. Чула, що й гроші великі переводила на армію і чоловіка в територіальну оборону записала. А сама вона медичка, то каже, як тільки покличуть, то зразу на передову йде.
Ярина слухала Олену і різні хвилі настрою її накривали, як ті хмари білі, що пливли в небі над хатою, кудись далеко, маючи свою дорогу і свій план.
Якби був живий Яків, все було б інакше. Він би теж не сидів, склавши руки. Згадала, яким завзятим та вправним мисливцем був чоловік – все здобич приносив. Старенька рушниця ще десь стоїть в коморі. Мали з району приїхати забрати, але чомусь не було нікого, а зараз уже не до того. Він би і партизанщину організував, і вміло б керував хлопцями, то така людина була, така людина… За вільну Україну його дід голову поклав, а батько навчив повстанських пісень співати. Як вони собі любо жили, як голубів пара…
Олена ще щось говорила, жестикулюючи руками, а Ярина думала про те, яке щасливе життя вона прожила зі своїм чоловіком.
– А що я можу, Олено? – ще раз сказала, перебиваючи сусідку.
– Мені б дожити до Перемоги…
Раїса ОБШАРСЬКА.
