Василь не вірив у кохання з першого погляду, допоки не побачив Єву.
Якось приїхав він до свого друга Тараса, з яким разом служив в армії. Падав густий дощ. Раптом помітив тендітну білявку, яка сиділа в парку на лавці і плакала. Зупинився біля неї. «Мабуть, тому і дощ почався, що такі гарні очі сльози ллють», – спробував пожартувати. – Як тебе звати, красуне?» «Єва», – відповіла дівчина і кивнула на каблук, що відпав від босоніжки.
«Якби в селі, босоніж би пішла, а тут, у такому великому місті – люди озиратися будуть», – ще голосніше заридала білявка. Василь на хвильку замислився, а потім сказав: «Давай, дівчино, свій босоніжок і зачекай мене. Майстерню пошукаю». Дівчина стала заперечувати: їй незручно, але босоніжок подала. Сховалася під парасолею старого дуба.
Як навмисне, у взуттєвій майстерні був вихідний. І в хлопця несподівано визріла ідея купити Єві нові босоніжки. Продавщиця, розглядаючи її взуття, швидко визначила розмір. У піднесеному настрої Василь вийшов із магазину.
Єва продовжувала стояти під деревом, хоча дощ минув. Василь вручив їй обновку. «Це – мені? Коли ж я гроші вам поверну? До стипендії ще тиждень», – зашарілася Єва.
Василь серйозним тоном відповів: «У вашому місті я щонайменше днів на десять. Отож за тиждень чекатиму тебе тут. Скажи лишень о котрій годині». Йому дуже сподобалась дівчина, і він захотів побачити її знову. Чомусь усі ці дні вона стояла у нього перед очима – така ніжна, вродлива, світла. Тому дуже зрадів, коли через тиждень вона таки прийшла. Привітавшись, простягнула йому гроші. Василь усміхнувся: «Не за боргом я прийшов, Єво, тебе хотів побачити. Купиш собі щось за ті кошти».
Вони сиділи в куточку парку і розмовляли-розмовляли. Так, наче знали один одного усе життя. Хлопець легенько обійняв Єву за худенькі плечі. Вона не пручалася. Сором’язливий рум’янець залив її обличчя. «Я теж думала про тебе, Васильку. Боюся одного: чи потрібна я тобі така?» – мовила сумно. «Яка, Євочко», – насторожився Василь.
Дівчина розповіла, що вона кругла сирота, вихованка інтернату. Про своїх рідних нічого не знає. Знайшли її у ковдрі під вікнами притулку. В очах Єви виступили сльози.
Василь став заспокоювати дівчину. «Не плач, благаю. Скоро у тебе буде рідня. На днях поїду у відрядження, а коли повернусь – заберу тебе до себе. З батьками познайомлю. Одружусь з тобою. Скажи адресу, за якою живеш», – мовив. Єва назвала номер телефону студентського гуртожитку, де поселилася. Її очі світилися щастям. Вона весело сміялася своїми симпатичними ямочками, усе сильніше тулилася до Василя. «Я чекатиму на тебе, – сказала. – Дуже чекатиму».
Ще ніколи відрядження не видавалося хлопцеві таким безкінечним, як тепер. Рахував дні, коли поїде до коханої. Забере її до себе. А він ще не вірив у кохання з першого погляду. Виявляється, воно – існує! Він не уявляє тепер свого життя без Єви!
Щось зіпсувалася погода, а дорога додому далека. Василь вирішив скоротити шлях, поїхав іншим шляхом. За вікном миготіла лісосмуга, поля, де цвіли маки, дзвіночки, блавати. Однак кольорові картинки враз померкли на фоні страшної аварії, де вже скупчилось багато народу. Ось під’їжджає поліцейська машина, за нею – «швидка».
Василь зупинив машину. Підбіг до «швидкої», в яку на ношах транспортували молоду дівчину. Василеві запекло у грудях – це була Єва! Але чому вона тут? За півтисячі кілометрів від дому?». «Єво, Євочко, розплющ очі», – заледве вимучив Василь. «Ви кажете, її Євою звати? Дівчину збила машина. Винуватець втік, залишивши її помирати», – мовив поліцейський. «Це – моя наречена. Сидітиму біля неї у лікарні», – додав хлопець.
Цілий місяць провів Василь поруч із коханою, якій зробили складну операцію в зв’язку з важкою травмою голови. «У неї є шанси?», – спитав лікаря. «Ми зробили усе можливе. Тепер одна надія – на Господа. Чекайте», – відповів той.
І Василь чекав. Терпляче, з тривогою і надією в душі. А коли дівчина опритомніла, заплакав від радості.
Потерпілій призначили тривалу реабілітацію. Коли стан Єви покращився, Василь, з дозволу лікарів, повіз її до себе. Спочатку Єва запевняла, що не знає Василя і ніколи його не бачила.
Василева мати, сільська фельдшерка, обнадіювала сина, що амнезія поступово мине, і не слід сперечатися з нею. Він має бути уважним і терпеливим. Вона допомогла Єві отримати новий паспорт, оскільки ніяких документів при Єві не було.
Згодом вони одружилися. На святкову церемонію запросили лише свідків і сусідів. Розуміли: гучне весілля може нашкодити нареченій. Здоров’я Єви ще було слабким. Дошкуляв частий головний біль, не слухались ноги. Василь возив дружину у найкращі санаторії і поступово стан її поліпшився. Єва зізналася, що хоче народити дитину. Упевнена: Господь допоможе їй.
Та одного разу Василь застав дружину засмученою. Єва не спішила, як завше, накривати на стіл, коли він повертався з роботи. Запитав, може занедужала? «Зі мною усе в порядку, коханий. Лишень мучить мене таке: чомусь іноді мені здається, що Єва – не моє ім’я. А може в мене було два імені? Буває ж таке?» – відповіла дружина. Василь заперечив: «Може, ти і призабула дещо, але ім’я у тебе точно таке! Гарне ім’я. У перший день нашої зустрічі ти назвалась ним. Пам’ятаєш, тоді, у парку?» – заспокоював він дружину. Єва мовчала. Намагалася пригадати це, але не могла.
У їх сімейному календарі з’явилася гарна дата – десять років разом! Коли на світ народилася мала Каролінка, Єву наче підмінили. Вона пожвавішала, стала впевненішою в собі. Частіше, ніж досі, говорила Василеві, як сильно кохає його. «Ти не проженеш мене, любий?», – спитала якось. Василь не чекав такого запитання, воно його здивувало. «Чому я маю проганяти тебе, Єво? За що?».
Одного липневого дня прилетіла до них сумна звістка: у далекій Португалії загинув на будові Василів друг Тарас. «Може, я поїду попрощатися з ним?» – спитав Василь. «Звісно, їдь. Жаль, що через стільки років не побачиш його живим», – сказала сумно Єва.
І ось Василь знову у чужому місті іншої області. Місто змінилося, розбудувалося. Ніби помолодів оновлений парк, де він вперше побачив Єву, яка невтішно плакала через відірваний каблук.
Василь вирішив зайти у салон ритуальних послуг. Вибрати квітковий кошик. На серці було тривожно і важко. Відчинив двері і ледь не закричав: за столом сиділа… Єва. Василь заточився. Вужем стиснуло у грудях. О, ні, галюцинаціями він не страждає, це точно.
Жінка заметушилася, поблідла, здивовано глянула на Василя, тремтячим голосом спитала, чим може допомогти. «Друг помер. На похорон приїхав», – сказав розгублено і втупився очима у дівчину.
«Єво, відпустиш мене на годинку? Справи є», – спитала її напарниця. Що це – сон? Чи він бува не збожеволів? Дівчина, як дві краплі води, була схожа на його дружину, його Єву.
Напружена пауза зависла у повітрі. «От ми і зустрілися, Васю. Бачу, ти одружився, обручку носиш. А я і досі сама. Спочатку дуже чекала тебе. Весільну сукню приглянула. Через сильну депресію заледве училище закінчила. Закрила на ключик серце для інших чоловіків», – мовила тихо дівчина. Василь не міг зрушити з місця. Попросив Єву зачекати на нього, хай проведе друга в останню путь. І тоді вони поговорять, розставлять усі крапки над «і».
Як і багато років тому, вони сиділи на лавочці в парку. Василь про все їй розказав. Як спішив до неї, як побачив аварію, і був упевнений, що у ній потерпіла вона. Тепер вони обоє збагнули: у Єви є сестра-близнючка, яка волею долі стала дружиною Василя. Колись в інтернаті вихователька проговорилася: «Розлучили тебе, Євочко, з сестричкою. Яною її звати. Удочерили якісь люди. Мали власного сина, але хотіли ще й доньку». Єва малою тоді була і якось призабула ті слова, а треба було б пам’ятати…
«Ти любиш її, Васильку? Можеш не відповідати, я тебе розумію. Але все одно я щаслива, бо щасливий ти, бо я знайшла сестру, маю племінницю», – сумно посміхнулася дівчина.
Коли Василь повернувся додому разом із Євою, дружина широко розплющеними очима дивилася то на нього, то на неї. Ватяними ногами ступила їм назустріч, обійняла, поцілувала. Ніби не своїм голосом запросила до столу. Вони проговорили до опівночі. Дружина зізналася, що після пологів до неї повернулася пам’ять, але нічого змінювати – не бажала. Бо встигла покохати Василя, вдячна йому за турботу, любов і малу Каролінку. Її прийомні батьки рано покинули білий світ, і тоді їх син прогнав її з дому. У той злощасний день, коли потрапила в аварію, вона приїхала в чуже місто шукати роботу, де був би гуртожиток.
Недарма кажуть, близнят розлучати не можна. Необдуманий вчинок чужих людей перекрутив їх долі, ввів в оману, стривожив серця трьох, тепер уже рідних людей. Єва бачила, як горять очі у Василя і сестри, коли дивляться один на одного. Розуміла, нічого змінити уже неможливо. Вона ще трішки погостює і повернеться додому. У свою затишну невеличку квартиру, яку придбала сама, на свою роботу. А щастя неодмінно знайде і її. Рожевими ілюзіями більше жити вона не буде…
Марія МАЛІЦЬКА.
