Олексій не знав, чи зможе колись розповісти Світлані правду. Чи живе вона там, де раніше. Лише знав, що взяв тяжкий гріх на душу. Колись про це не думав. Все було байдуже, крім статків, статусу. І те, що вчинив зі Світланою, не викликало докорів сумління. Вважав дівчину подарунком долі, який багато чого вирішив…
В Олексія з Інною – дружиною – було дві таємниці. І вона забрала їх із собою на той світ. А він дав обіцянку мовчати…
…Олексій знову поїхав на цвинтар. На могили Вадима та Інни. Сина та дружини.
Вадим пішов на війну добровольцем. Майже у перші дні. Олексій з Інною були проти.
– Чого тобі не вистачає?! – зірвалася на крик Інна. – Ми все маємо. Живи! Поглянь, якими закоханими очима Надійка на тебе дивиться. А її батьки – не прості люди.
– Мамо, ти забула додати улюблену фразу: «як і ми».
– Жартуєш. А війна – це не жарти.
– Ти гадаєш, воювати повинні лише «прості» люди?
– Олексію, скажи синові що-небудь. Поясни йому…
– Мамо, я вже давно дорослий. Тридцятка на носі.
– Дорослий… В дорослих є дружини, діти, а ти…
Вадим від свого рішення не відступив. А Інна «пиляла» чоловіка:
– Твій син, Олексію, вдався в цю… Ми для нього стараємось. Якби побрався з Надійкою…
– Наш син, Інно, наш…
…Юліан Ростиславович, Іннин батько, колись сказав Олексієві:
– Коли одружишся з моєю донькою і народите сина – озолочу. Внука хочу. Спадкоємця.
Інна чула розмову й розчарувала свого кавалера:
– Я, Олексію, не зможу мати дітей. Через аборт. Мої цього не знають. Сподіваюся, ти їм нічого не скажеш. Дай слово! Батько мене приб’є.
– Добре… не скажу…
…Зі Світланою Олексій познайомився в сусідньому обласному центрі, куди часто їздив у справах. Симпатична дівчина йому сподобалась. Хоча розумів – це лише інтрижка. Треба з кимось час провести. Він одружиться з Інною. Вона заможна, з його кола.
…Про свою вагітність Світлана дізналася пізно.
– Народжуватиму, – сказала Олексієві. – А ти вирішиш, прийняти дитину, жити з нами, чи ні.
Цими словами Світлана підштовхнула Олексія до кроку, за яким він пізніше пошкодує…
– Інно, тепер у нас може бути дві таємниці. І ми будемо квити, – мовив Олексій.
– Щось ти дуже загадковий. Кажи вже.
– Одна дівчина від мене завагітніла. Ну, пробач. Так сталося. Але ми можемо використати це у своїх інтересах. Заберемо дитину. Скажемо, що наша. І, справді, вона наполовину наша.
– Твоя… Гаразд, мені треба подумати.
– До речі, ця дівчина живе сама. Її матір два роки тому померла. Тож проблем не виникне, якщо все добре облаштувати.
Інна погодилася на авантюру. Придумала план.
– Олексію, мені треба зникнути на кілька місяців.
– Куди? Чому?
– Аби зробити сюрприз нашим батькам. Повернутися з дитиною, якщо твоя ця… народить хлопчика.
– І як це зробити?
– У твого батька бізнес в сусідньому обласному центрі. Ти часто туди їздиш. Скажи, що хочеш там трохи побути. Намалюй якісь перспективи. Словом, мусиш переконати його. А я поїду до тебе. Уже «вагітною». А далі… Домовимось про мої «пологи». Основне – ціна питання.
– А коли твої батьки захочуть приїхати до нас в гості?
– Я викручуся. Не вперше.
…Батькові сподобалась Олексієва ідея з поїздкою. Невдовзі зібралася до коханого Інна.
…Олексій неймовірно зрадів, коли почув, що буде син. Фантазував Світлані про спільне майбутнє. Вона почувалася щасливою.
– А я придумала ім’я нашому хлопчикові. Святослав. Ти не проти, Олексію?
– Ні.
Якби ж вона знала…
…Світлана зателефонувала Олексієві й сказала, що, мабуть, народжуватиме.
– Як? Щойно сім місяців…
– Олексію, таке трапляється.
– Я вже їду до тебе. Вже!
Він стрімголов мчав до Світлани. А Інна – до лікарні, де все було домовлено.
Пологи далися тяжко. А ще важчою виявилася новина: Світлані повідомили, що дитина не вижила.
– Пробач, Олексію, – прошепотіла. – Нам більше не потрібно бачитися. Іди.
Олексій полегшено зітхнув. Навіть не думав, що так карта ляже.
Згодом Олексій запросив на орендовану квартиру своїх та Інинних батьків. Не було меж здивуванню, коли ті побачили маля.
– Чому ж ви мовчали?! Чи тепер мода така? А якби щось трапилося? – навперебій вставляли мізки дорослим дітям.
Інна скромно опускала очі, мовляв, боялася зізнатися про вагітність, бо ще не одружені. Щось белькотів Олексій.
– У нас внук! – нарешті переключився на маленького Юліан Ростиславович. – На тебе, доню, схожий.
– І на нашого сина також, – заглядали в колисочку Олексієві батьки.
…Хлопчика назвали Вадимом.
Вадим ріс розумним, добрим. Мав спокійний характер – як у Світлани. Закінчив університет. Працював у родинному бізнесі…
…Світлана довго оговтувалась від втрати дитини. Сподівалася, що Олексій все-таки дасться чути, хоча сама спровадила його зі свого життя. Але він мовчав. Так і залишилась сама.
Ходила на старий цвинтар, шукала закинуті дитячі могилки. Прибирала їх. І молилася за чужі душі…
…Інна так і не змогла полюбити сина «тієї». Приязнь лише імітувала. Аж коли Вадим зібрався на війну, защеміло в серці.
А потім Вадима не стало – загинув на фронті. Згодом Інна занедужала. Надто пізно дізналася про хворобу, надто швидко згасало життя. Жінці здавалося – це вона «відпрацьовує» свій гріх. Так і сказала чоловікові…
– Тільки ти нікому, чуєш, нікому нічого не розповідай. Поклянись.
Він пообіцяв…
– І за що, тобі, сину, та нам усім таке горе випало? Поховали Вадима, внучка мого золотого, а тепер – Іннусю, – ридала Олексієва матір.
Якби ж то він міг зізнатися…
…Олексій присів на лавочці біля могили дружини.
– А, може, не треба було, Інно, цього обману? – запитав у покійної. – Може, поїхати до Світлани і все їй розповісти? Знаю, ти проти. Я дав слово, що берегтиму таємницю. Але як мені жити з цим? І, знаєш, Інно, у мене є все, і нема нічого…
А потім просив прощення в сина.
Вадим дивився з фотографії на батька добрими усміхненими очима. Очима рідної матері…
Ольга ЧОРНА.
