Коли стих вітер, здалося, наче вечір накинув на її плечі невидимий шалик. Поспішала додому. Хотілося плакати. Хоча, знала: легше не стане. Сльози не повернуть втрату людини, яка зігріла її світ щедрим, стиглим теплом.
…Про себе називала його хлопчиком із сивинами на скронях. Між ними були дивні стосунки, велика різниця у віці й жодного інтиму.
– Зараз почуття «плутонічні», а у вас платонічні, – жартувала подруга Віка. – Як у романах.
– Левко до мене, наче до доньки ставиться. А якщо й має якісь інші почуття, то мовчить.
…Олеся хотіла стати журналісткою або письменницею. Так загадала собі в школі. Твори гарно писала. І вірші. Але вступила на факультет іноземних мов. Батько настояв.
Після закінчення вишу влаштувалася в агенцію перекладачем. Там і познайомилася з Володимиром. Прийшов робити переклад документів. Можливо, стосунки з ним не витанцювалися б, якби… Якби не втратила батька. Хворів. І одного ранку не прокинувся…
Тепер біля маминої могили була й татова. Батько виховував Олесю з п’ятнадцяти років. Ріднішої душі в неї не було. Тому й погодилася на пропозицію Володимира вийти за нього заміж.
Свекри сприйняли Олесю холодно. Через те, що хотіли багату наречену. Бо самі не бідні. Закордонну родину мають. А в Олесі лише квартира неподалік центру міста. І порожній гараж. Автівку продали, бо татові на ліки треба було. А ще майбутня невістка не хотіла весілля.
Володимир виявився ревнивим і скупим. Звітував матері, що купили, скільки потратили. Свекруха дорікала Олесі, що та фітькає гроші й ні до чого не навчена.
Коли Олеся затримувалася на роботі, вдома очікував скандал. А після цього Володимир демонстративно телефонував матері й напрошувався на вечерю.
Якось почула пораду свекрухи синові:
– Поки дітей нема, забирайся від неї. Толку з того, що на роботі допізна пропадає. В сімейному бюджеті цього не видно. Якби ми не допомагали…
Олеся сама завела мову про розлучення. Володимир не впирався. А кількома днями пізніше дізналася, що вагітна. Сказала Володимирові. Той зірвався на крик, мовляв, не вірю, що це моя дитина. Недаремно розлучитися захотіла. А тепер, коли коханцеві стала непотрібна, зізналася у своєму гріху.
– Який коханець?! Про що ти?
– Той, з яким на роботі затримуєшся. І не смій нікому казати, що це моя дитина. Не треба мені чужого сорому.
Їх розлучили швидко. Олеся почувалася зрадженою і самотньою. Лише подрузі Вікторії могла поплакатися.
– Що мені робити? – запитала.
– Народжувати.
– Володимир відрікся від дитини.
– А ти, коли народиш, тест зроби. Доведи йому. І не впадай у депресію. Це не те, що тобі зараз потрібно.
– Можна впасти в депресію, а можна впасти з…
…Олеся стояла посеред мосту. Вона все обміркувала. Попросила вибачення в ненародженої дитини. Було лячно. Розуміла, що зважилася на великий гріх. Але жити так далі не може і не хоче.
Звечоріло. Похолодало. На мості не було людей. Тільки якийсь чоловік пройшов мимо неї. Пора. Збиралася ступити у вічність, та раптом хтось з усієї сили шарпнув її за руку. Отямившись, побачила обличчя незнайомця і зорі…
– Дівчино, що ви задумали? А якби я не обернувся? Не встиг?
– Навіщо ви мене зупинили? – запитала й розридалася.
– Плачте. Скільки стачить духу. Я відведу вас додому.
…У її рятівника Левка Петровича – своя невтішна історія. Тепер він заможний і поважний. А колись, в часи тотального дефіциту та безробіття, доводилось добряче крутитися, аби сім’ю прогодувати. Щойно почали їздити на заробітки, подалася за кордон дружина. Леся гарною була. Запізналася з іноземцем. З Левком розлучилася, там вийшла заміж. Забрала доньку. Людочка ще малою була. Він дозволив вивезти дитину. Тепер кається. Люда від нього відвикла. У неї інший батько і молодший брат. Вона любить свою нову родину. Про Левка згадує зрідка. Торік Леся приїжджала в гості до своїх батьків. А в Люди не знайшлося часу. Левко сам поїхав би до доньки, але колишня дружина проти. Мовляв, захоче Люда, сама дасться чути.
Вдруге не одружився. Багато працює. Любить гуляти вечірнім містом. Так швидше минає час…
Левко Петрович привіз Олесю додому.
– Розповідайте, що у вас трапилось…
Він урятував їй життя. Ні, двоє життів. І тепер…
Левко Петрович не афішував своїх стосунків з Олесею. Та й стосунками це не можна було назвати. Допомагав матеріально. У вихідні запрошував куди-небудь поїхати. Любив маленьку Анютку. Жартував, що молодіє біля гарних дівчат…
– Ти кохаєш його? – запитувала Віка.
– Він мені в батьки годиться.
– А мені, здається, любить тебе.
– Ніколи не казав про це.
– Ти чула, що твій Володька одружився й виїхав з країни?
– Не чула. І який він мій?
Левка Петровича Олесині сусіди сприймали за родича. А от на його роботі пліткували, мовляв шеф завів молоду коханку. Й гадали: дитина його чи ні?
Олеся ніколи не була у Левка вдома. Знала, де його будинок. Проте у гості не запрошував. А ще завжди кликала Левка на «ви».
…Левкова донька народила первістка. Леся зателефонувала й повідомила.
– Я хочу побачити внука. Буду збиратися в дорогу.
– Ні! Левку, вкотре повторюю: якщо Люда захоче, то… Я тобі їхнє фото вишлю.
– Чому ти налаштовуєш доньку проти мене? Я хотів би подарунки купити. Я…
– Нам нічого не треба, – перебила Леся. – А от заповіт залиши. Дійшли чутки, що молоду пасію завів. Дитина часом не від тебе? Як кажуть, сивина в голову… Такі ви, чоловіки. Зрадливі й непевні. На все начхати. Ах, це ж модно з молодими дівками водитися…
– Ти мене остаточно переконала, як із майном вчинити.
Леся цього не почула – поклала слухавку.
…Левка не стало раптово. Серце прихопило. Ні доньки, ні внука так і не побачив.
Олеся нічого не знала. Чекала його дзвінка. Натомість, її потурбував незнайомець. Представився нотаріусом. Повідомив сумну новину й про те, що Левко заповів їй гроші.
– Там доволі солідна сума. Нам потрібно зустрітися…
…Олеся часто навідувала Левкову могилу. А невдовзі після його смерті побачила там двох жінок. Зробила вигляд, що прийшла до сусідньої могили.
– Я не знала, що він майже весь бізнес продав, – нарікала старша. – А гроші, певно, на ту дівулю пустив. Добре, хоча квартиру й дачу не протринькав. Думала, всього більше дістанеться. Що за батько в тебе?!
– Нічого, нерухомість продамо. За все це можна гарні гроші виручити. І машина недешева… Може, пам’ятник на могилу поставити?
– Навіть не збираюся тратитися…
Олеся здогадалася: це – колишня Левкова дружина і його донька.
…Олеся замовила пам’ятник. Посадила квіти.
– Це дуже мало, що я можу для вас зробити, – мовила, дивлячись на Левкове надмогильне фото. – А ви для мене стільки добра зробили. Анютка сумує за вами…
…Рядки вірша прийшли мимохіть.
Хлопчику з сивинами на скронях,
Ти молодший за себе на тисячу літ.
Добрим серцем і добрим словом
Ти зігрів мій холодний, незатишний світ…
Я свій гріх сполоскала у чистих джерелах,
Не ступила у безвість буття…
Ти в галактиках зараз далеких,
Без тебе в душі пустота…
Вона перше у вірші назвала Левка на «ти»…
Ольга ЧОРНА.
