Ірина їхала в тролейбусі. Перед світлофором тролейбус зупинився. І тут… Ірині аж дух перехопило: її Іван купував квіти!..
Стояв отак собі спокійненько біля жіночки з ледь розквітлими крокусами, вибирав, котрі гарніші. Значить, усе. Значить, когось має. Ось чому він останній тиждень такий дивний! З роботи повертається пізніше і тільки поріг переступить, зразу до ліжка, мовляв, дуже стомився, хочу відпочити. Ось тобі і втома.
Тепер Ірині все зрозуміло. А вона, дурненька, і вечерю зготує, і сорочку попрасує. І пожаліє, чого ж там, звісно, відпочинь. Називається, догодила.
Першим бажанням було зійти з тролейбуса, наздогнати Івана, кинути в обличчя все, що думає про нього, знищити одним поглядом і піти. Куди? Додому? І знову там зустрітися увечері з Іваном? Добре, отоді вона йому скаже все. А на вулиці що з’ясовувати стосунки. Тролейбус рушив. .. Аж серце розболілося в Ірини. Не могла добути дня на роботі, відпросилася. Вдома теж ніяк не могла дочекатися вечора. Душила образа. За стільки років спільного життя не так вже й балував її чоловік квіточками, а тут, для когось, он як швиденько.
Прилягла трошки. Ніби заснула. Розбудив якийсь шурхіт. Визирнула тихенько. Її Іван, її чоловік рідний, відчиняв двері.
– А квіти де? Чи вже відніс? І коли ти встиг, до кінця робочого дня он ще скільки. Чи, може, вдома щось забув? – обливала чоловіка гнівом, мов дощем.
– Квіти? – розгублено дивився на дружину Іван. – Ось вони, – виймав з пакета тендітний букет. – Зачекай, а ти звідки знаєш про квіти? І ще щось ти мене запитувала: комусь я мав їх віднести?..
– Я ще не те знаю, – відрізала Ірина. – Хто вона? Тільки не бреши, будь ласка.
– Про кого ти? – ще більше розгублювався Іван.
– Про ту, якій ти квіти купив. Думав, нема мене вдома. Знав би, то десятою дорогою хату рідну обминув. То хто? – не могла заспокоїтися Ірина.
– Дурненька, – посміхнувся чоловік. – Я ж тобі квіти купив. Чи ти забула? Сімнадцять років сьогодні, як весілля наше було. От я і купив тобі квіти. І духи. І золоту каблучку. Тож вечорами підробіток шукав. Меблі з хлопцями на замовлення виготовляли. А нині відпросився спеціально з роботи, думав сюрприз тобі зроблю. Навіть вечерю хотів зготувати. А ти… Придумала щось. То вітаю тебе, Іринко. Пробач, що часто забував це робити. А нині згадалося…
Вона б іще сумнівалася, але разом з парфумами та каблучкою Іван подав їй листівку, на якій незграбним почерком написав віршоване вітання. Ой, як невдало були підібрані рими до слів: сімнадцять, Ірино, люблю…
Тепла хвиля підкотилася до жіночого серця.
– Я й не знала, що ти в мене поет, – посміхнулася Ірина. Пригорнулася до чоловіка. І, здається, не була такою щасливою навіть сімнадцять років тому, в день їхнього весілля. Інна ЗАРІЧНА.
