У цій жінці живе щось невловиме, магічне, недомовлене. Її душа, мов сполохана пташка, б’ється між зраненою землею і хижим небом. Її молитви пронизують Всесвіт. Її серце витримує стільки болю, що дивуються ангели. Її любов зігріває, зцілює і ранить ворога. Свята і грішна. Слабка і сильна. Красива. Здається, якби художник створив її портрет, вона не всиділа б на полотні. Утекла б…
Світ захоплюється цією жінкою. І поблажливо усміхається, коли вона витончено обманює… себе. Хай повірять усі, що в неї все гаразд, а як насправді – ніхто не повинен навіть здогадуватися.
Яке її ім’я? Називаю по-різному: Жінкою з осені, П’ятою порою року, Сонечком, Мадонною, Пташкою, Берегинею…
Інколи вона викликає у мене роздратування і я подумки всаджую її на мітлу й посилаю… до теплого моря. Я знаю, вона любить море. Там мило, чарівно, затишно. Тихий шепіт хвиль, замість сирен і вибухів. Безкінечний спокій замість її безкінечних тривог. Там лагідні ранки й спокійні ночі…
Їй бувало важко. Хотілося не те, що виплакатися – виревітися. Але раніше цього вона собі не могла дозволити. Підпухлі, почервонілі повіки, синці під очима, бурячковий ніс… О, ні! Депресія? Їй було сумно з цією жінкою. Стрес? Найкращий засіб від нього – гарно виглядати. Саме за це я називаю її П’ятою порою року.
А тепер плаче. Над бідою своєї землі. Над горем людей, яких ніколи не знала. Над долею осиротілих немовлят. Обіймає душею зранений світ. Проводить у чужі краї матерів з дітьми. Хрестить їм дорогу. І шепоче, мов заклинання: «Ви повернетесь, ви скоро повернетесь…»
…Чим гірше – тим ліпше!.. Лив дощ, вітер норовив вирвати з рук парасольку… Розхристаний настрій відповідав погоді. А вона, перестрибуючи калабані, і, немов обминаючи холодні краплі, кудись елегантно поспішала. Її проводили заздрісними та захопленими поглядами. Дарма! Просто вона любить дощ…
Скоро почнуться весняні дощі. Хотіла купити нову парасольку. Передумала. І не витягує з коробки вишукані черевички. Бігає в укриття в теплих шкарпетках і кросівках. На її календарі й досі 24 лютого…
…Вона обожнює осінь. Полюбляла загубитися у терпкополиновому сивому тумані, вдихати пряний аромат холодних хризантем, приносити додому букетики з різнобарвного листя… Жінка з осені… А в душі стільки літа! Воно ніколи не відлітає у вирій. Вона роздаровувала клаптики літа знайомим і незнайомим. За це я називаю її Сонечком…
На чолі Сонечка зморшки стали глибшими, їх стало більше. Але душі не стало менше…
Інколи здавалося, що вона любить свої негаразди. Коли б трапилося таке, що з її життя зникли проблеми, вона обов’язково їх би створила. Наче доля готувала до чогось…
І тепер, коли в її дім постукала війна, вона з усіх сил намагається жити. Вона зможе…
Її вік не має значення. Але її може впізнати кожна жінка… в собі.
Якось застала її у жахливому стані. «Що ж тебе так дістало?» – подумала. Хотіла сказати щось втішне. Та вона, допиваючи, мабуть, другий літр кави, запитала: «Хочеш, розповім тобі «рецепт», як позбутися занепаду сил? Знайома поділилася. Треба наповнити посудину по вінця сирим тертим буряком насиченого червоного кольору і залити горілкою. Усе це настоювати при кімнатній температурі протягом дванадцяти діб. І коли відчуваєш, що втрачаєш сили, потрібно пити «мікстуру» по одному маленькому келишку перед їжею.
Хай йому грець! Поки буряк настоїться, може й кінець світу настати. І горілка зараз не ходовий продукт. Вона пропонує салат з червоного буряка та горня гарячого чаю. І тихо чи то собі, чи мені каже: «Я не знала, що звичайна вода може бути смачнішою за всі напої з дитинства».
…Вона розгублена. Цікавлюся, що трапилось. Показує свої зручні улюблені туфлі. Один – «хоче їсти». Як я розумію її розпачливий стан! «Не встигла поремонтувати минулого року, – каже. – А цей жартун, до якого носила на ремонт взуття, зараз на фронті. Мусить повернутися живим. До іншого майстра не піду».
У її очах поволока сліз. На устах – щемлива посмішка. «Він обов’язково повернеться», – втішаю її.
…Інколи мені подобається її не розуміти. Не погоджуватися з нею. Заперечувати…
Її люблять. Нею захоплюються. А дехто її не може терпіти. Не тому, що комусь заподіяла зло. Тому, що вона неповторна, особлива. Княгиня Київської Русі, Роксолана, Мавка, Жінка-Воїн, Сестра милосердя, Жінка-оберіг, Жінка-ніжність, Жінка-віра, Жінка-надія, Жінка-любов…
«Здається, я випадково потрапила в цей світ, у це негалантне століття. Може, мене загубили? Може, я справді П’ята пора року? А, може, дано жити в цей час тому, що зможу все це витримати, витерпіти?» – часто запитує вона. І довго вдивляється в неспокійні, розтерзані війною небеса, очікуючи відповіді…
Ольга ЧОРНА.
(Фото з відкритих інтернет-джерел).
