Сонце сходило із-за Маньчиної гори. Це звичайний горбок. Але в селі його нарекли горою. Ранок видзьобував крупинки снігу. А зголоднілі за ніч пташки шукали яблука, які ще донедавна поодиноко висіли на безлистих деревах.
Іванка прокинулася рано. В селі тихо, не те, що у великому місті, де вона живе. Але спати вже не хотілося. Її збудив сон. Вона йшла вулицею, де колись жила її бабуся. У сні було так сонячно, щасливо й тепло. А за вікном грудень вбирав у білі холодні шати молоду зиму.
Тут, у селі, жила її подруга Леся. Бавилися разом, коли мама привозила Іванку до бабусі. Тоді було весело, безтурботно. А тепер…
…Іванка й подумати не могла, що так станеться. Дмитро, її чоловік, з яким прожила багато років, пішов до іншої. Молодшої. Сказав, що безтямно закохався. А йому вже сорок п’ять. Як і їй. Вони – однолітки.
З Дмитром було по-різному. Ревнував. Бувало, скандалив. Через те Іванка не стала художницею. А могла. В неї хист. Інститут закінчила. Зараз працює викладачкою. Навчає художньому ремеслу студентів.
Колись брала участь у виставках молодих художників. Винаймала дешеву невеличку кімнатку, яку величала творчою майстернею. Тут збиралися її друзі. У неї було стільки планів…
Після заміжжя Дмитро деякий час терпів її «патлату» тусівку та «художні манси». Так називав творчість своєї дружини.
Іванка працювала художником-оформлювачем на одному з підприємств. Переважна більшість працівників – чоловіки. Дмитро влаштовував скандали від ревнощів. «Дувся», що дружина мріє про славу художниці.
Згодом вдалося влаштуватися на викладацьку роботу. Картини писала, зазвичай, аби подарувати комусь із родичів чи друзів.
Іванка змирилася з прикрим чоловіковим характером. Але й подумати не могла, що Дмитро таке втне.
– Я йду від тебе, – сказав просто й буденно.
– Куди? – запитала розгублено.
– Я не кохаю тебе. І ось зустрів її… чудову жінку.
– А син?
– Уже дорослий. За руку водити не треба. За житло не хвилюйся. Буду мешкати в квартирі, яку здаємо у найм. А тобі з сином залишається ось ця.
– Ти все вирішив. Як завжди. Син про зміну твого статусу знає?
– Так.
– І що?
– Образився…
Дмитро пішов. Син відмовився спілкуватися з батьком. Іванці ж було дуже кепсько, впала в депресію.
– Мамо, тобі треба почати писати картини, – радив син. – І кудись поїхати.
– Не все так просто, Сергійку…
…І ось вирішила поїхати до Лесі. Подруга дитинства недавно овдовіла. Діти в місті. Жила сама. Працювала в сусідньому селі в аптеці. Тримала сяку-таку господарку. Коли Іванка зателефонувала й напросилася в гості, Леся зраділа:
– Ну, нарешті!
…Іванка одягнулася, вийшла надвір. Ноги самі понесли на сусідню вулицю. Її вважали найстарішою в селі. І людей старих тут жило колись багато. А тепер більшість осель порожні. Деякі вже розсунулися. А деякі доживали віку. Вони сутулилися від холоду. А, може, від смутку та самотності. Колись хати були вбрані в чистенькі синьо-голубенькі льолі. «Одяг» вицвів і «зносився».
Іванка пам’ятала багатьох стареньких бабусь та дідусів. Ось тут жила баба Текля. Біля її хати завжди росли мальви. Текля була дуже побожною. Бабуся розповідала Іванці, що в молодості Текля була красунею і жартівницею. Але Іванка не пригадує, аби баба Текля усміхалася. Вона втратила на війні чоловіка. Потім поховала сина. Рідний Теклин брат згинув у сибірах. Текля завжди носила чорну хустину. А в її очах полоскався сум.
Сонце гладило холодним ранковим променем розбиті шибки Теклиної хати. Немов хотіло загоїти ці рани.
– Я намалюю бабу Теклю, що дивиться крізь шибку, в якій відбивається сонце. І усмішку. Вона усміхатиметься сонцю. І мальвам, що ростуть попри штахети…
Іванка незчулася, що розмовляє сама з собою. На невидимій палітрі грудневого ранку наносила перші штрихи майбутнього циклу своїх картин.
…А тут жили баба Якилина з дідом Харитоном. На вікнах Якилининої хати були занавіски з вишитими птахами. Хата зовсім похилилася. Рами повилітали, від давності, а мо’ хтось допоміг.
– Я намалюю птахи, що вилітають з вікон старенької Якилининої хати…
…А тут жила баба Ганка. Її син був якимось начальником у районі. Кликав матір до себе. Не погодилася. Невістки не любила. Ганка тримала корову. Стару й неповоротку. Зате молоко було смачне. Ганка пригощала ним Іванку. В Ганки було багато глечиків. Мила їх кропивою і сушила на штахетах. Коли худобини не стало, глечики все одно, наче коралі, прикрашали штахети…
…Тут жив дід Охрім. У нього був пес Бобко, кілька курок і розбишакуватий півень…
…А тут Мельники. Їх так називали, бо дід Ілько в млині працював. І син мельником був. Баба Мотря Мельничиха була сива-сива. Мала добре обличчя й лагідні очі. Любила квітчасті запаски. Вона скидалася на бабусь-чарівниць із казок…
…Тут жив дяк. Тут – баба Дарка з дідом Гнатком…
А ось і остання хата. Точніше, хатнисько. Тут жила Іванчина бабуся Маринка. Прийшла сюди в невістки з іншого села. Вона прожила довге життя із своїм судженим Дмитром. Народила двох дітей. Діти виросли, подалися в місто. А бабуся з дідусем завжди їх чекали. А потім чекали в гості онуків.
Через дорогу від бабусиного обійстя стоїть стара дерев’яна церква. А далі – поле.
Відчула, що змерзла. Пора повертатися.
Ще раз спинилася біля колишньої бабусиної оселі. На місці хати виросли дерева. Певно, вітер приніс насіння. А, може, птахи…
– Іванко, ти куди ходила спозаранку? – запитала Леся.
– Малювати.
– Жартуєш…
Іванка усміхнулася.
…Поїздка до Лесі та спогади дитинства повернули Іванку до творчості. І депресія зникла. Вона зупинятиме на мольберті час, який минає…
…Спершу влаштувала виставку у навчальному закладі, де працювала. А опісля – в картинній галереї. Її роботи мали успіх. Бо мають душу. Леся вклала у них свої дорослі емоції, теплі дитячі спогади, ніжність, смуток. Це надало звичайній сільській вулиці дивної магії. І це був пошанівок пам’яті простих людей, які колись там жили, кохали, народжували дітей, тяжко працювали, старіли, і відлітали з ангелами у позачасся.
Цикл своїх робіт назвала «Магія старої вулиці». На картинах вулиця ожила. Злітали з вікон птахи. Гріли боки на штахетах глечики. Вились дими з коменів аж до зір. Усміхалася баба Текля… З картини на картину перетікало життя, якого вже не було. Очі стареньких дивилися на нинішний світ то сумно, то сполохано, то здивовано…
А на цій картині – хатнисько і дерева, що проросли на ньому. Двоє стареньких зупинилися й дивляться на своє колишнє обійстя. Це – Маринка з Дмитром. Над храмом кружляє пара голубів. Від храму дорога веде в поле. І там – злітає в Небеса й простягається у Вічність, що квітне призахідним сонцем…
Ольга ЧОРНА. (Фото з відкритих інтернет-джерел).
