– Баю-бай, спи, Степанку, засинай, – тихенько співала Віра біля колиски сина. Малий вертівся, сплакував…
Степанко народився кволеньким, хворобливим. Віра з Антоном, чоловіком, робили все, що могли, аби маленький видряпувався з хворіб, аби жив. Старша донька Люба не любила братика. Ревнувала. Бо йому діставалося більше уваги.
– Зрозумій, серденько, Степанко часто хворіє, – гладила по голівці доньку Віра.
Люба скидала мамину руку з голови і зі злістю вигукувала:
– Коли виросту, ви мені будете не потрібні!
Люба затаїла образу на батьків і на брата…
Віра працювала у дитячому садку. Ледве стримувала сльози, коли її маленькі вихованки кидалися з обіймами до матерів, коли допомагали молодшим братикам-сестричкам застібати гудзики чи зав’язувати шнурівки. «Звідкіля в моєї Люби стільки нелюбові?» – запитувала сама у себе жінка.
У школі за норовливий характер Любу називали Любкою. Дівчата в подруги до Любки не набивалися. Так і закінчила школу, не маючи ні найкращої подруги, ні першого кохання.
Єдине, що любила Любка – шити. Її зошити були змальовані моделями. І вже в шостому класі щось строчила на старій бабусиній швейній машинці. Вирішила: вчитиметься у швейному училищі. Батьки радили вступати до інституту. Любка затялася: ні!
І в училищі Любка не завела подруг. Дівчата їй заздрили. Бо мала таки талант до обраного ремесла. І не любили – за прикрий характер.
А в Степана був хист до математики. І талант притягувати до себе людей. У школі, а потім в інституті хлопець мав багато друзів. Дівчата мрійливо зітхали, коли Степан починав розповідати черговий жарт.
– Тобі в артисти треба було йти, а не в математики, – сміялися.
– Ще встигну! – відповідав.
Віра з Антоном гордилися сином.
А Люба… Так і не могла порозумітися ні батьками, ні з братом. Віра й так, і сяк намагалася знайти спільну мову з донькою – не виходило.
Біда трапилася, коли Степан був на п’ятому курсі. Поїхав із товаришем до його родичів. Мотоциклом. Товариш любив проїхатися «з вітерцем». Так було й цього разу. На одному з крутих поворотів мотоцикл злетів з дороги. Товариш добряче потовкся, але залишився живий. Для Степана цей день став останнім.
Віра сподівалася: після смерті брата Люба опам’ятається, пом’якшає. На жаль… Здавалося, втрату єдиного брата Люба сприйняла байдуже.
– Антоне, ми втратили двох дітей, – мовила Віра до чоловіка.
Той лише скрушно похитав головою.
Синова смерть і доньчина впертість підкосили Вірине здоров’я. Жінка гасла, мов свічечка: тихенько й сумно. Невдовзі поруч зі Степановою могилою з’явилася й Вірина.
Антон з рідною сестрою перебирали Вірині речі. У сумці-торбинці, яку Віра брала до лікарні, лежав старий товстий зошит. Вірин щоденник. Почала його вести ще тоді, коли Антон запропонував заміжжя.
«Сьогодні день обійняв мене, сонце поцілувало, а бешкетник-вітер запрошував до танцю. Дякую, світку, що радієш зі мною. Я така щаслива! Вихожу заміж за Антона! Світку, ти знаєш, як я люблю його…»
«У нас з Антоном буде дитина. Я хотіла би першу донечку. Вона мені сниться. Маленьке сонечко біжить назустріч. Розсипає сміх. Я відчуваю дотик теплих долоньок і щастя…»
По Антоновому обличчі текли сльози. Чоловік не знав, що його дружина уміла так гарно писати й відчувати. Він наче заново знайомився зі своєю Вірою. Тільки не міг уже їй сказати, наскільки рідна та дорога вона для нього.
– Антоне, дай цей щоденник Любі. Хай прочитає. Може, щось до неї дійде, – сказала сестра.
Антон вагався: а потрібно?
Та все ж якось простягнув доньці зошита.
– Мамин щоденник. Якщо хочеш – прочитай.
«У нас донька, донечка-сонечко! Назвемо її Любою, Любцею, Любов’ю. Як я хвилювалася, коли вперше взяла її на руки. «Привіт!» – сказала тихенько. І мені здалося, сонечко усміхнулося. А може, ця кумедна гримаска лише видалася усмішкою? Ні, таки доня привіталася зі мною…»
«У Любці – перші зубчики. Вона схожа на зайчатко…»
«Любця розбила коліно. Приклала їй листочок подорожника. Навіть казку придумала про дівчинку і подорожник, аби не плакала. Вітер приніс маленьке зернятко і вкинув його в землю. Зійшла травичка. Її сусідки були високими, а подорожник виріс від землі на півсльози. Травичка сумувала, бо ще не знала, що вона не проста, а чарівна…»
«У нас буде друга дитина. Антон хоче сина. Любця буде щаслива. Спершу оберігатиме братика, а потім братик оберігатиме її. А якщо народиться дівчинка, то назвемо її Надія. І буде в тата Антона три дівчинки: Віра, Надія, Любов…»
«Син! Чоловік хоче назвати його Степанком. На честь свого діда, який Антона дуже любив…»
«Степанко часто хворіє. Світку, благаю тебе, допоможи моєму синові. Якби я могла забрати його біль! Я інколи відчуваю себе такою безпорадною. Ні, я сильна! Синочку, твоя мама дуже сильна. І дуже любить тебе. Моя любов буде тримати тебе в цьому світі. Ти виростеш гарним, розумним. Зараз плачеш, а колись будеш багато сміятися, радіти. Я знаю…»
«Люба не злюбила братика. Ні я, ні Антон не можемо нічого вдіяти. Якби вона розуміла, як боляче нам робить. Звідкіля в неї це?..»
«Люба уже випускниця. Не хоче, аби ми йшли на вечірку. Доню, я лише подумки можу тебе обняти, погладити твоє довге русяве волосся. Подумки розмовляю з тобою. Подумки благословляю тебе. І подумки тебе люблю. Цього несказаного назбиралося стільки, що вже, здається, в серці обмаль місця…»
«Світку, ти таки забрав Степанка. Синочку, колись я розповідала тобі казочку про хлопчика, який так сильно любив небо, що маленькі ангели прилітали до нього і нашіптували чарівні сни. У своїх дивних снах він спав на великих хмарах, а маленькими хмаринками накривався. Замість подушечки клав голову на кулачок. Іноді сідав на хмари, схожі на великі кораблі, і плив безмежжям світу. Це була твоя улюблена казочка. Тепер твоя душа там, де жив казковий хлопчик…»
«Добре, коли життя обривається різко. Без болю й страждань. І як тяжко, коли життя відходить поволі. Воно схоже на стару людину, яка, обпираючись на палицю, долає шлях у нікуди. Воно витікає тоненькою, незамітною цівкою…»
«Любцю, не бійся підняти голову до неба і поговорити зі мною, коли я там буду. Я чекала цього на землі. І чекатиму на небесах. Святий обов’язок матері – чекати: і при житті, і після…»
Люба ридала на Віриній могилі. Цілувала прохолодну землю. Обіймала свіжий горбик. Просила прощення. Материна душа дивилася з небес. Вона все простила, тільки не може витерти доньчині сльози…
Ольга ЧОРНА.
