Дарина, мов очманіла, вийшла із судової зали. Погляд її потягнувся в бік поліцейської машини, яка забирала Леоніда в тюрму. Він озирнувся, сумно-сумно глянув на неї і рушив за наказом.
Якби не донечка Алінка, що дріботіла ноженятами поруч із нею, Дарині хотілося б померти. Щезнути назавжди, щоб забути ту страшну реальність, яка спіткала їх сім’ю, не чути докірливих слів знайомих і сусідів, що скупчившись, обговорювали вирок. Ще півроку тому ніхто й подумати не міг би, що судитимуть Леоніда за вбивство. Хай ненавмисне, та все ж…
У той злощасний вечір Леонід повертався з відрядження. Проїжджав через невелике село за п’ять десятків кілометрів від дому. Раптом у глухій темній вулиці побачив, як двоє дубасили худенького невисокого росту хлопчину. Леонід зупинив машину, став кричати, аби ті припинили бійку. Але це не зупинило хуліганів. Вони кинули хлопця на землю і стали копати ногами. Леонід не витримав – зіскочив з машини і підбіг до них.
Один втік, а другий – височенний здоровань злорадно зареготав і продовжував знущатися з потерпілого. Леонід намагався відштовхнути здорованя, але той, міцно тримаючись на ногах, став бити його кулаками по голові. Замучений далекою дорогою, Леонід збагнув – сили у них нерівні. Біль і страх сковували тіло. «Слід захищатися», – майнула у нього думка. Схопив те, що перше попало під руку – палицю, в якій стирчав заіржавлений цвях. Та хіба в цю мить він бачив його? Чи думав, до чого це може призвести? Звісно, ні. Він захищав хлопця і захищався сам. Розмахнувся і вдарив палицею хулігана. Той дико закричав, заточився і впав. З його голови хлинула кров…
Леонід не пам’ятав, хто викликав «швидку», що приїхала разом із поліцією, як давав свідчення. За життя Андрійка, так звали потерпілого хлопчину, довго боролися лікарі. На жаль, від великої втрати крові, помер їх кривдник. Леоніда заарештували.
І ось нині відбувся суд, який виніс вирок: п’ять років позбавлення волі.
Дарина гадала, що не переживе такого горя. Крик матері померлого хлопця вчувався їй і вдень, і вночі. Тиснув за серце, перехоплював дихання. Перед очима стояв Леонід – небритий, худий, нещасний. Мозок Дарини гризла думка: як він там, за гратами? В чім його вина? Хіба він хотів позбавити людину життя? Хіба планував? Сотні запитань роїлися у голові Дарини, і на жодне вона не знаходила відповіді.
А ще нестерпно важко було від того, що всі відвернулися від них. Не підтримали, не розрадили. Навіть матір Дарини, як і найкраща подруга Раїса – не навідалися.
На коротких побаченнях, коли Дарина їздила до чоловіка, Леонід намагався триматися, просив берегти себе та Алінку. Втішав, що у нього все добре. Мовляв, друга в камері знайшов, який теж через безглузду помилку тут опинився.
Зрідка приходили від Леоніда листи, в яких він просив простити за те, що вона мусить одна давати раду доньці. Але, мовляв, час швидко мине, ось уже третій рік пішов, і вони знову будуть разом, і ніщо більше їх не розлучить. Дарина вірила: так і буде, і з нетерпінням рахувала час.
Та одного разу Дарині зателефонували із зони: Леонід помер. Причина смерті – раптовий серцевий напад.
Дарині здавалося, що це не чоловіка, а її поклали в домовину і скоро засиплють землею. Що вона скаже Алінці, коли та виросте? Доки буде тішити словами про те, як сильно тато любить їх, але мусить деякий час бути далеко від них. Ось і нині сховала доньку в сусідів, щоб не бачила ні сліз Дарини, ні церемонії похорону. Може, це неправильно, нечесно, але інакше вона не могла.
Якось Алінка прийшла зі школи у сльозах. Дівчинка, з якою вона досі сиділа за однією партою, відмовилася з нею сідати. «У неї батько зеком був», – сказала. Весь клас вибухнув реготом.
«Це правда, мамо?», – в очах Алінки стояв страх. Дарина плакала разом з донькою. Заспокоювала, вигадуючи різні історії про тата, але в душі розуміла: правда виплюсне на поверхню рано чи пізно. І поки Алінка ще дитина – їм слід забиратися з села.
Якось їй в очі попало оголошення, де вказувалося, що в сусідній області набирають працівників на фабрику, забезпечують гуртожитком. Зателефонувала за вказаним номером і вже через місяць влаштувалася на роботу. Тут їй якось вільніше дихалося, було комфортно і зручно.
У життєвих клопотах швидко минав час. Алінка на «відмінно» закінчувала школу, збиралася вступати у педагогічний виш. Дарина вирішила: настав час відкрити доньці правду про батька. Вона у неї добра, розумна, тому зрозуміє свою матір. І Аліна зрозуміла. І тепер не Дарина, як колись у дитинстві, а донька заспокоювала матір: «Ти – найкраща у світі, мамо! І тато пишається тобою з небес», – сказала.
Навчання у виші вдавалося Аліні легко. Щотижня на вихідні їздила додому, дивуючи Дарину подарунками, які купувала за стипендію.
Наближався мамин ювілей, і Аліна вирішила придбати їй дорогі парфуми. Мама зроду таких не мала, а вона ж така іще молода.
Аліна довго простояла біля вітрини, все ще сумніваючись у виборі подарунка. Стримувало й те, що у відділі жіночих парфумів працював молодий чоловік. Він уже кілька разів підходив до неї з пропозицією допомогти у виборі, але Аліна стояла, як заворожена, не могла вимовити й слова. О, як сподобався він дівчині!
Наступного дня вона знову завітала в магазин. Чоловік впізнав її, усміхнувся, поклав перед нею коробку з парфумами: «Думаю, ці вам сподобаються». Вони розговорилися. А увечері Аліна зустріла його біля свого гуртожитку.
Вони почали зустрічатись з Андрієм – так звали хлопця. Згодом збагнули, що один без одного уже не зможуть.
Якось на вихідні Аліна не поїхала додому. Не було останнього автобуса, на який розраховувала. Зателефонувала матері, аби та не хвилювалася. «Добре, що попередила. Якесь дивне відчуття весь день ношу в серці, а яке – не вмію пояснити», – мовила Дарина.
…Зранку зателефонував Андрій. Аліна ще ніжилася у ліжку. «Що сталося, коханий?» – спитала сонним голосом. «Збирайся. Хочу з батьками тебе познайомити. Не сумувати ж тобі у гуртожитку», – відповів Андрій. Дівчина не могла оговтатись: що це – сон? Що таке придумав Андрій? У неї ні зачіски, ні макіяжу. Врешті, подарунки батькам слід придбати. «Я про все подбав. Нумо, хутчіш збирайся», – весело сміявся Андрій.
Пані Віра, мати хлопця, зустріла їх біля воріт. Запросила до столу. «Ми з батьком, коли студентами були, завжди їсти хотіли», – піджартовувала вона.
Розмова з батьками попливла легко і невимушено. Аліна розповідала про свою матір, яка вона добра, працьовита, живе заради неї. «А батько?» – несподівано спитав пан Тимофій, батько Андрія. В Аліни затерпла кожна клітинка. Склавши руки човником, сховала у них обличчя і заплакала. У кімнаті зависла напружена тиша. Та серце Аліні підказувало: цим людям ти можеш довіряти. Слово за словом і вона розповіла про батька усе, що чула від матері.
Пані Віра, втупившись у заплакане обличчя дівчини, і собі заплакала. Тимофій, вийшовши у сусідню кімнату, накапав собі серцевих крапель. Повернувся з якоюсь іграшкою в руках. Щось тихо шепнув дружині. А потім сказав: «Не соромся своїм татом, дитинко. Не всі люди, хто попадав на зону, – погані. Іноді доля грає з нами у злий жарт. Тепер ми впевнені, що знаємо, хто твій тато. Вже багато років ми зберігаємо цього слоника, якого, очевидно, тобі він хотів подарувати. Ми знайшли його на дорозі. Мабуть, з кишені випав, коли батько твій захищав нашого сина. Так, хлопець, якого він тоді врятував, – Андрій», – сказав Тимофій і простягнув Аліні плюшевого слоника.
Пані Віра, тепло обійнявши дівчину, мовила: «Воістину дивні діла твої, Господи! Наступної неділі поїдемо до твоєї мами, Аліно, і про все розкажемо їй. Заодно навідаємо могилу батька. Усі разом благословимо вас з Андрієм на світлу і добру долю…»
Марія МАЛІЦЬКА.
