(Стратегія і тактика української оборони)
– Уявіть собі: де стою я, там стоїть дуб, а за сто метрів від нього йде такий же, – показував рукою у напрямку іншого штабіста майор Круглов під час занять з тактичної підготовки.
Узагалі ж, анекдотів про радянське військо спеціально придумувати не доводилося, бо й без того чи не кожне слово командирів ставало шедевром «армійської творчості». Солдати залюбки повторювали ці «зашифровані» команди, а нерідко й підігравали офіцерам, придумуючи для них приховано образливі позивні у радіоефірі, або ж змушуючи задуматися, чому «перший і останній стрибок з парашутом» треба рахувати за два.
Тоді також йшла війна, і у будь-який момент міг пролунати наказ про передислокацію розвідувального батальйону ближче до кордону з Афганістаном – зі зброєю, технікою, інвентарем та стовідсотковою готовністю до кінця «виконати почесний інтернаціональний обов’язок». І хоча це пропагандистське виправдання фактичної окупації чужої країни далеко не всі бійці сприймали на «ура», проте діватися, й справді, було нікуди – за нас думала Москва…
Схоже, в українській армії азами воєнної науки вирішили не засмічувати собі мізки. І хоч наше військо ще й дотепер очолюють колишні радянські командири, проте вони так і не змогли, а чи не захотіли донести до своїх цивільних головнокомандувачів суть оборонної доктрини, яка завжди базувалася на високій боєздатності Збройних Сил. Україна поступово але планомірно здавала свої позиції, обмінюючи потужний військовий потенціал на нічим, крім підписів, не підкріплені гарантії своєї безпеки. Упродовж двох десятиліть наші «доблесні» генерали не змогли визначитися з «потенційним ворогом» країни і тримали більшість військових формувань на західних кордонах, хоча явна загроза вторгнення йшла саме зі Сходу, Півдня та Півночі.
У такому аморфному стані Україна дожила до війни, причому – вітчизняної. Підступний агресор вибрав і найсприятливіший для нападу час, і найбезпечніше для своїх солдат місце.
Це був удар у спину. Проте, навіть після нього наші збройні сили і, зокрема, частини, які дислокувалися у Криму, продемонстрували взірець мужності, відваги та доблесті. Залишившись наодинці з ворогом у заблокованих казармах, беззбройні та напівголодні, вони упродовж трьох тижнів стримували натиск укомплектованих до зубів «зелених чоловічків» та «місцевої самоохорони». Тримали оборону скільки могли, незважаючи на потужний психологічний та силовий тиск, на шантаж, погрози і залякування рідних і близьких.
У цей найважчий для наших вояків період чимало військових експертів щиро дивувалися з дій, а точніше – з бездіяльності генерального штабу Збройних Сил на чолі з головнокомандувачем, який ще з початку агресії неадекватно відреагував на ситуацію, боячись «провокацій», а потім змушував піхотинців і моряків «захищати» те, чого вже не було – знищені ворогом літаки, техніку, апаратуру тощо.
Уже нині, після оприлюднення наказу про «передислокацію», генералітет пояснює свою позицію виконанням стратегічних завдань. Виявляється, українські «військовополонені» не дозволили агресору сконцентрувати свої сили та перейти у наступ на материкову Україну. Мовляв, цього часу було достатньо, щоб привести українське військо у повну бойову готовність, зайняти рубежі на південно-східних кордонах і навіть за кошти донецького олігарха вирити широченний рів.
У принципі, логіка у цьому є, проте її, навіть не підозрюючи, спростував секретар ради безпеки Парубій, який заявив, що Росія тримає на кордоні з Україною 100-тисячну армію. У нас же, за словами виконуючого обов’язки міністра оборони Тенюха, загальна чисельність сухопутних військ – 41 тисяча осіб, з них у постійній готовності повинні перебувати 20 тисяч, але на даний час, якщо не помиляюся, піднято по тривозі заледве половину від цієї кількості. Відчуваєте різницю? Тож при чім тут наші військові у Криму, якщо їх там тероризує навіть не 18-20 тисячний Чорноморський флот РФ, а «цивільне населення» з автоматами?
За останніми повідомленнями Міноборони, більше 10 тисяч кримських вояків не витримали пресингу і «добровільно» перейшли на службу у російську армію, Україна втратила 51 бойовий корабель. А, дозвольте запитати, з яких вагомих причин українське командування зрадило решту піхотинців, авіаторів, моряків, військових спеціалістів, які залишилися вірними присязі?
Тепер кажуть, такою була стратегія. А от якби генерали вчасно передислокували підрозділи на велику землю, вивели у відкрите море кораблі, вони могли обіграли ворога тактично. Адже боєздатні елітні підрозділи та флот, а не як зараз – деморалізовані частини, могли б не лише ефективно стримувати наступ ворога, а й діяти на випередження його агресивних намірів.
Та з ким про це говорити-балакати. Тільки й того, що доводиться уявляти: де стоїть міністр оборони, там стоїть дуб. А над ним на тлі державних штандартів – ще один такий же…
Юрко СНІГУР.
P.S. У вівторок на сесії верховної ради виконуючий обов’язки міністра оборони Ігор Тенюх подав у відставку. Своє добровільне рішення адмірал зокрема пояснив і деякими розбіжностями у баченні ситуації очолюваним ним оборонним міністерством та вищим державним керівництвом. Після другої спроби рада все ж задовольнила це прохання і призначила новим «головним захисником» країни генерал-полковника Михайла Коваля. Чи вдасться йому переконати цивільне «ополчення» у керівництві армії, що гідна оборона держави є безпосереднім конституційним обов’язком кожного громадянина: від солдата – до головнокомандувача.
