Потяг тяжко зітхнув і зупинився в західноукраїнському місті. Зітхнули й пасажири. Дорога була довга й небезпечна. Навіть діти плакали менше, ніж зазвичай. Здавалося, тривога та мовчазність дорослих передалися малечі й вони не турбували смутків своїх рідних. Війна…
Олег Павлович подумати не міг, що доля через десятки років знову приведе його в це місто. Приїздив сюди, коли був парубком. Закохався в місцеву дівчину. У його місті вона відпрацьовувала практику. Русява красуня з тоненьким станом і синіми очима. Хлопці з її групи співали: «Очі синії-сині дала мати дівчині…».
– До тебе чужий залицяється. Дивись, ще кавалера додому повезеш, – піджартовували одногрупники над Тамарою.
Вона й сама бачила, що той хлопчисько вертиться біля неї.
– А він симпатичний, – з неприхованою заздрістю сказала подруга. – І одягається модно. Лови своє щастя, Томко.
– Ти що, перегрілася під південним сонцем? Яке щастя? Покрутиться та й набридне.
Але Олег не здавався. Попри Тамарине ігнорування намагався налаштувати мости дружби. І це йому врешті вдалося.
Вони зустрілися декілька разів – практика вже підходила до закінчення. Олег навчався у виші. Тамара була молодшою за хлопця на чотири роки. Їй здавалося, що це багато.
Олег писав листи. Як вона чекала звісток від нього! А згодом приїхав у гості. Зупинився в готелі. Тамара знайомила його з містом. Щоправда, матері про кавалера не зізналася.
Вони жили скромно. Матір стала вдовою, коли Тамара в садочок ходила. Батька майже не пам’ятає.
А в Олега все було по-іншому. Син-одинак заможних батьків. Ні, він не був зазнайкуватим. Не ставився зверхньо ні до однокласників, ні до одногрупників. Матір, бувало, докоряла, що син надто м’який і водиться не з тими. Бо в його найкращих друзях був хлопець з простої сім’ї.
Тамара була справжньою, вважав Олег. Справжня краса, справжня усмішка, непідробна щирість… Тому й сподобалась.
Олег мріяв, як житимуть колись разом із коханою в його теплому сонячному місті. Як проводитимуть біля моря західне сонце. Як залишатимуть на золотому піску мініатюрні слідочки їхні діти…
Коли Олег приїхав вдруге, Тамара вирішила познайомити його зі своєю матір’ю. Наталка, Тамарина матір, розпитувала хлопця про його батьків. Почувши про їхні посади, подумки зітхнула. Куди їй до них?
Коли Олег пішов, Тамара запитала:
– Як він тобі, мамо?
– Та начебто нічого, але…
– Що «але»?..
– Ми їм не рівня, доню.
– Ой, це все пережитки минулого.
– Життя покаже…
Тепер Олег запрошував Тамару в гості. Хотів представити її своїм батькам. І запропонувати руку й серце. Останнє мало стати сюрпризом для коханої.
– Чи варто тобі їхати, дитино? – запитувала Наталка. – Дорога далека. Візьми з собою Віту. Ви ж подруги.
– Мамо, я не пропаду. Їду на декілька днів. Тим паче, місто мені знайоме.
Донька поїхала, а в Наталки тиснуло в грудях…
Олегові батьки зустріли дівчину холодно. Навіть неприязно.
– Ти де ту простачку відкопав? – запитала матір в Олега.
– Я кохаю її.
– Ну-ну…
Аби батьки не сумнівалися у його почуттях та виборі, Олег подарував Тамарі перстеник і запропонував стати його нареченою.
– Цього не буде, – тихо мовила його матір чоловікові й вийшла з кімнати. Той пішов за нею.
…Вранці у готельний номер, де зупинилася Тамара, постукали. На порозі стояла Олегова матір.
– Збирайся, – мовила, не привітавшись. – Поїдеш додому. Скоро поїзд.
– У мене квиток не на сьогодні.
– Ось твій новий квиток. Поїдеш звідси і забудеш мого сина. Ти йому не наречена і не рівня. Втямила?
Тремтливими руками Тамара збирала свої речі. Могла б упертися, залишитися. Але не хотіла скандалу. Вона ще вчора все зрозуміла.
Розморений гарячим сонцем поїзд поволі рушив. Тамара не бачила, як пероном біг Олег…
…Тамара берегла Олегів перстеник. Навіть, коли вийшла заміж. У неї чудова сім’я: чоловік, двоє синів. Але десь глибоко в душі причаївся жаль. Подумки не раз поверталася до теплого міста над морем, до того, що не збулося…
…Олег одружився на тій, що схвалили батьки. Вона народила йому доньку. Чи кохав дружину? Швидше, поважав. Мав бізнес. На життя не нарікав.
Уже став дідусем: донька подарувала внучку. Лише смерть дружини затьмарила щастя. Вони стояли на тротуарі, коли туди в’їхав на автівці п’яний водій. Дружина загинула. А Олегові лікарі буквально «зібрали» руку. І ногу трохи пошкодив.
…Його місто ворог обстрілював дедалі частіше. Зять – військовий. З перших днів на фронті. Олег вирішив вивезти доньку з маленькою внучкою подалі від біди. Хотів їхати автівкою. Але передумав – потягом безпечніше.
…Він стояв на пероні, й розгублено оглядався довкола. Підійшли волонтери, порадили, де можна зупинитися на нічліг.
– Нам би помешкання винайняти, – відповів.
Йому сказали, що наразі потрібно відпочити, а потім зможе пошукати квартиру.
– Тату, що з тобою? – запитала донька.
– Нічого, просто… незвично…
Що мав сказати? Це – перон його минулого, їхньої невідомості. Що в цьому місті живе жінка, яку образили його рідні. Якій він повинен був написати, вибачитися, але не зробив цього, бо не знайшов слів. Зрештою, він міг вчинити наперекір батькам, бо кохав Тамару… Виправдовував себе і розумів, що це виходить нікчемно. Боягуз, зрадник…
…Олег винайняв житло. Показував доньці з внучкою місто. А іноді сам бродив вулицями. Не знав, живе досі тут Тамара, чи ні. Адже багато тушешнього жіноцтва виїхало працювати за кордон. А тепер, під час війни, дехто подався на Захід.
Евакуація скидалася для Олега на злу насмішку долі. Він зупиняв погляд на жінках Тамариного віку. Хоча не знав, як вона зараз виглядає. Але очі… здавалося, він упізнав би їх серед тисячі інших.
– Ти дуже змінився, тату, коли ми приїхали сюди, – зауважила донька.
– Це все через війну…
Може, колись розповість доньці про своє втрачене кохання з синіми очима. А поки, шукаючи серед людей свою давню згубу, рятується від сумних думок. Минуле стало гірким ліком…
Ольга ЧОРНА.
