Сонце позіхало, затуляючись кудлатими хмарками. Прокинувся розморений від спеки вітер. Світ затягувало легенькою поволокою. Збиралося на дощ…
Дорога була недалекою. Колись до села їздив автобус. А тепер водій маршрутки невдоволено глянув на Оксану й кинув:
– Навпрошки, пані, йдіть. До села давно не їздимо. Дорога розбита, колеса можна погубити. От, скажіть політикам, хай перед виборами…
Оксана не дослухала. Вийшла з маршрутки. Люди протоптали до села стежку через поле.
Левко, чоловік хотів завезти Оксану машиною. Не погодилася. Він ніколи тут не був. Не знає нікого з її рідні. Знайомі вважали Оксану сиротою. Вона ніколи не розповідала про батьків, родину. Навіть не згадувала.
Левка виховувала бабуся. Тому він розумів Оксану. Хоча, вчинок її батьків не піддавався жодній логіці…
…Віра була молодшою. Батьки її більше любили. І шкодували. Оксана, старша сестра, доглядала малу. Віра звикла: все крутиться навколо неї. Покрикувала на Оксану, була примхливою та неслухняною. Батьки їй прощали, бо ж молодшенька…
– Мамо, вона вам вже на шию вилізла, – якось сказала Оксана.
– Тобі нічого не бракує, а у Вірусі знову голова болить, – відповіла Ліда.
– У Вірусі завжди щось болить, коли до школи не хоче йти.
– Так не можна, Оксано. Сестру любити треба. Вона ж молодшенька…
…Почав накрапати дощ. А от і село. Колись односельчан зустрічала хата баби Юстини. Тепер лише місце залишилося.
Баба Юстина – далека родина Оксаниного батька. Голос в Юстини був такий гарний, хоч на столичну сцену. От тільки сумних пісень вона співала. Бо її миленького забрали до Сибіру. Й звідти не вернувся.
Люди зупинялися біля Юстининого обійстя. Побалакати, води напитися, негоду перечекати. Нема Юстини. Нема хати. Припускався дощ…
…Оксана в селі два десятки років не була. Через Віру батьки її вигнали з дому й прокляли. А тепер Віра її покликала. Через соціальні мережі знайшла. Слізно просила приїхати. А ще написала: батьків уже немає…
Дощ загнав людей по домівках. І це добре, думала Оксана. Ніхто не перейматиме, нічого не запитуватиме. Хоча, чи впізнали б її? Тоді, коли залишила село, було дев’ятнадцять…
Чим ближче підходила до рідного подвір’я, тим дужче билося серце. Замість вишні, що стала причиною її вигнання з дому, – порожнє місце. Чи батько її зрізав, чи сама всохла? Хоча, дерево невинне. Усе на Віриній совісті…
…В Оксани були канікули. В медучилищі навчалася. Вишень того року зародило багато. Віра щодня «паслася» на дереві. Сестру кликала. Але Оксана з дитинства по деревах не лазила. Боялася.
Віра заздрила Оксані. В школі та була відмінницею. Красуня. Хлопці задивляються. А їй, Вірі, наука зовсім в голову не лізе. Швидше б стати дорослою. Вона також буде гарною. Малюватиме брови, накрутить льоки. І буде всім подобатися. Але… їй щойно тринадцятий рік пішов.
…Віра викарабкалася мало не на вершечок вишні. Хизувалася перед сестрою:
– А ти – боягузка! Боягузка!
Усе сталося миттєво. Чи то не втрималася, чи нога посковзнулася – полетіла донизу.
Оксана побігла до сільської фельдшерки. Та викликала «швидку». Коли дівчина прийшла до тями, сказала:
– То сестра мене зіштовхнула.
Оксана присягалася, божилася, що не робила цього. Ніколи ж не лазила по деревах. Але їй не повірили.
Віра добряче втовклася. Довго лікувалася. А Оксану батьки вигнали з дому. Прокляли, що їхня улюблениця покалічилася через неї.
Повернулася на квартиру, яку винаймала в місті. Влаштувалася санітаркою в лікарню. Довелося вчитися і підпрацьовувати. Стипендії не вистачило б.
Після закінчення навчання попросилася на роботу в іншу, віддалену область. У райцентр, в якому ніколи не була. Якось прочитала, що це старовинне місто гарне й цікаве. От і вирішила…
Винайняла житло в Левкової бабусі. А там чекала на неї доля.
Квартирантка одразу сподобалася Левкові. Але молода медичка була мовчазною і чимось пригніченою.
Левко пантрував, чи не проводить бува хтось Оксану додому. Він покохав цю дивну дівчину, яка ніколи не їздила у відпустку чи на свята до рідні. Багато працювала – часто підміняла своїх колег. Не цікавилася міськими забавами. У лікарні колеги Оксану вважали сиротою. Так і Левко гадав.
Пізніше вона йому розповіла свою історію.
– Прокляла мене рідня, Левку. За сестрину брехню. Виставили з хати. Тяжко з цим жити…
– Оксано, в тебе нема вини перед ними. Це – гріх твоєї сестри.
…Оксана з Левком розписалися. Бабуся благословила молодих. Виплакалась. Її зять колись кинувся рятувати хлопця на ставку, хоча сам плавав погано. Підоспіли люди. Малому допомогли. А Ігоря забрала вода. Донька не пережила втрати. Левко тоді підлітком був…
…Чоловік шанував Оксану. Радів, коли народилася доня. Софійкою назвали. Як Левкову бабусю…
…Стільки років минуло, і ось Віра далася чути. Конче просила приїхати…
Оксана відкрила хвіртку. Ступила на подвір’я. Періщив дощ. Вимокла, стояла перед дверима ганку, не наважуючись взятися за клямку.
Двері відчинила Віра. Побачила Оксану через вікно. Сестри не кинулися одна одній в обійми. Віра розглядала Оксану з цікавістю. А Оксана Віру – з жалем. Сестра, наче у воду опущена.
Віра не запросила сестру до столу з дороги. Навіть горняти гарячого чаю не запропонувала вимоклій Оксані. З порога почала скаржитися на життя:
– Покликала тебе, може, допоможеш трохи. Це не тебе, це мене тоді прокляли батьки. Ось він, мій гріх. Син Стьопка. Не говорить і на ноги криває. А його батько залишив нас. Хвора дитина йому не потрібна. Знайшов фіфу. Пішов до неї. Аліменти, правда, платить. А я цього року нездужала. Купа грошей на ліки пішла. Тепер дороге все… Коли побачила тебе в інтернеті, подумала: не відмовиш рідній сестрі в помочі. Ти ж не бідуєш, як ми. Там у тебе фотографії різні… із закордонних подорожей, з моря… А я на господарці товчуся. У нас пів села на заробітках сидить. Я також поїхала б, але на кого Стьопку залишити? Раніше свекри трохи підсобляли. Навіть, після того, як чоловік пішов від мене. А тепер… ми посварені. Жити мене вчили. Хай би краще своєму синові клепку вставили.
– Ти зізналася батькам хоча б перед смертю, що обманула тоді? Що сама впала з тієї вишні.
Віра опустила очі:
– Ні…
Сестрин гріх з цікавістю дивився на Оксану й усміхався сумними очима. І щось розповідав, а, може, запитував на своїй мові…
Ольга ЧОРНА.
