– А ти дала би їй шістдесят?
– Звісно, ні.
– В добрі купається, тому й виглядає гарно. Глянь, яка постава.
– Певно, зі спа салонів не вилазить.
– А костюм який стильний! Від дизайнера.
– Її одна картина коштує, як моїх не знаю скільки зарплат…
Журналістки пліткували про Елеонору. Модну художницю. Елегантну та загадкову жінку. А ще їй личила сивина. Є жінки, які її ніколи не зафарбовують. Сивина додавала Елеонорі не років – шарму.
Елеонора не любила давати інтерв’ю. Не тусувалася з місцевим бомондом. Багато працювала. Мандрувала. Жила сама.
…У цьому місті з’явилася тридцять років тому. Стала примітною. Завдяки своїй творчості. А ще була модницею. Носила одяг лише пастельних кольорів. Любила шалики і прикраси. Вишукані парфуми. У її погляді завжди був невловимий тихий смуток. А в душі… Туди дорога закрита…
– Що ви можете розказати про себе? – поставила Елеонорі наївне запитання молода журналістка під час відкриття першої виставки.
Елеонора почувалася незручно перед журналісткою, яка була майже її ровесницею. Вона, здавалося, знала відповіді на всі запитання. А на це – ні.
Інстинктивно торкнулася лівої руки. Обтягнула рукав светра. Чоловік добряче потовк руку. І права в синцях. Але про це ніхто не знав.
Всеволод був сином чиновників. Батьки дозволяли єдиному улюбленцеві все. Одного разу Елеонора поскаржилася свекрам, що Всеволод її б’є. Зробили вигляд, що не повірили. Вона ж не впізнавала у своєму чоловікові колишнього уважного, веселого хлопця. А, може, це була лише маска. Може, він завжди таким був. Аж тепер задумалась: чому Всеволод обрав її, дівчину не зі свого кола? Що вона про нього знала? Адже зустрічалися не повний рік.
Більше не мала кому скаржитися. Вона – пізня дитина. Батько помер, щойно вийшла заміж. З матір’ю особистим не ділилася. В неї серце й без того поболювало. Мати думала, що донька щаслива. А вона ховала синці під довгими рукавами, біль – під усмішкою.
Якби Елеонора розповіла про перитетії свого сімейного життя, їй би не повірили. Подумали б: вигадує, аби увагу привернути, чи обмовити чоловіка. Всеволодова родина ідеальна. Так вважали…
…- Ваші картини… вони, наче, живі. Сумують, усміхаються, мріють… Як вам вдається писати так настроєво? – запитували.
– Як казала одна поетеса – усе це з болю, – відповіла й одразу осіклася.
– Чому з болю?
Елеонора мусила викрутитися:
– Бо художник бачить світ по-своєму, по-особливому. Його зачіпає те, на що багато людей просто не звертають увагу.
Знала, що говорить зовсім не те, лукавить. А про біль – правда. Але це її правда. Не для загалу.
А ще в її картинах багато дитинності. «Дитина у руках Всесвіту», «Сльоза ненародженого ангела», «Доторк до матері»… Вона зображала дитину, якої не народила.
…Всеволод тоді повернувся від своєї «кішечки». Він зневажав вагітну дружину. Був нетверезий. Розбудив Елеонору. Причепився серед ночі за якусь дрібницю. І вдарив. Сильно. Не пам’ятає, як опинилася в лікарні. Дитину втратила.
Зі шпиталю свекри відвезли невістку на дачу. Сиділа мало не під замком, поки оговтувалася. За нею наглядала непривітна й мовчазна жінка, що жила поруч у селі.
Всеволод приїхав лише раз. З порога мовив:
– Не думай, що буду вибачатися. Ти ж сама на мене накинулася, а потім зі сходів упала. Хіба не так було?
Вона не вміла ненавидіти. Але знала: не зможе пробачити. Вирішила піти від чоловіка. Назавжди зникнути з його життя. Він немов читав її думки.
– Хочеш розлучитися? Не вийде. Мої батьки не дозволять. У нас ідеальна та порядна сім’я. Затямила?
…Із дачі повернулася наче в інший світ. Той, колишній, помер разом із її ненародженою дитиною. Дівчинкою.
– Тебе боліло? – запитувала в душі свого ненародженого ангела. І сама відповідала: – Дуже…
Свої емоції переносила на картини.
Елеонора гадала, що свекри влаштовували виставки її робіт, аби похвалитися талантом невістки. І, можливо, згладити провину. Зрештою, домовитися, аби Елеонора взяла участь у виставці, їм було неважко.
– Розкажіть про себе…
Скільки разів чула цю фразу. І завжди уникала відповіді… Й інстинктивно торкалася лівої руки. Як тоді… Дотепер не може позбутися тієї звички…
…Про Елеонору заговорили. Її роботи були цікаві, оригінальні. А ще хотіли вгодити свекрам. Особливо Всеволодовому батькові, від якого в місті багато залежало.
…Всеволода не стало раптово. Серце. Такою була офіційна версія. Але це не так. Бавився наркотиками. Не розрахував дозу. Батьки все зам’яли. Елеонорі наказали мовчати.
На похороні їй співчували знайомі та незнайомі люди. А вона не могла плакати.
– У неї стрес. Бідна дитина, – заламувала на публіку руки свекруха.
Через пів року Елеонора поховала матір. Місто, в якому народилася й виросла, тепер видавалось незатишним. Воно наче відштовхувало її від себе. Може, тому, що зараз її нічого, крім батьківських могил, тут не тримало.
Згодом сказала свекрам, що хоче перебратися в інше місто. Здається, вони полегшено зітхнули.
– Я там знаю декого, допоможуть з роботою, – буркнув свекор. – Це буде твоя плата за мовчання. Поклянися, що ніколи нікому нічого не розповідатимеш. Бо на краю світу дістану.
Вона розповідатиме про все на своїх картинах. Таким чином з’явиться «дитяча» тематика. Роботи здобудуть прихильність глядачів та критиків.
…Елеонора продала мамину квартиру. Купила житло в місті, де жила її інститутська подруга. Колись Таня запрошувала Елеонору в гості. Їй сподобалось це місто. А з Танею залишилися гарні стосунки.
…Тридцять років минули, як мить. Елеонора багато працювала і чимало досягла. Її роботи є в приватних колекціях, експозиціях музеїв. Її запрошують на виставки. Вона багато мандрує, привозить цікаві задуми для нових робіт. І продовжує творити «дитячу» серію картин.
…Відома, заможна, але самотня кажуть про неї. Елеонора ж допомагала хворій на онкологію сусідці. Жінки не стало, коли її донька закінчувала школу. Елеонора Ганну вивчила. Заміж видала. Вони – більше, ніж сусіди. Подумки Елеонора називає Ганну донькою. А Ганна ставиться до неї, як до матері. Маленький Максимко взагалі кличе Елеонору – бабуся Еля.
А ще кажуть: Елеонора жорстка. Вона ж за цією напускною непідступністю та суворістю ховає те, що не може переболіти. І дуже любить дітей. Частину виручених за картини грошей жертвує у благодійний фонд, який допомагає сиротам. Але просить про це не розповідати. Це не для преси. Бо живе за правилом: нині добро зробила – завтра про це забула…
В Елеонори були залицяльники. Та вона боялася нових стосунків. Пліткували ж, що ціни собі не складе…
…Вона знала, що мусить поспілкуватися з журналістами. По-перше, це її ювілейна персональна виставка. По-друге, так заведено.
– На багатьох ваших виставках є картина «Сльоза ненародженого ангела». Вона для вас щось значить? Чи це… ваш талісман? – запитав один із журналістів.
Елеонора на мить розгубилася. Підійшла до картини, і раптом дзвінко пролунало:
– Бабуся Еля!
До неї біг Максимко з букетом квітів.
– Це ваш онук? – здивовано запитав журналіст.
Елеонора інтригуюче, як це вона вміла, усміхнулася. Взяла на руки Максимка. А він водив ручкою по картині, немов хотів витерти ангеликові сльозу…Ольга ЧОРНА.
