– Ви, будьте добрі, збережіть інформацію. Перенесіть все на новий телефон. Не дай Боже, щоб втратилося. І не слухайте самі, та нікому не давайте! Збережіть, бо це для мене дуже важливо. Там моя остання розмова з чоловіком…
Жінка так благально просила телефонного оператора, що я невільно стала свідком цієї розмови.
– Все збережемо, не хвилюйтеся, – сказав молодий чоловік, але це жінку не заспокоїло.
– Може, я почекаю? – запитала вона, але оператор сказав, що телефон буде готовий не скоріше, ніж за три години, і порадив їй піти та вирішити ще якісь справи.
– Нема у цьому місті в мене справ, – сказала жінка у простір і стала розглядати вітрини.
Я ж швиденько поповнила рахунок і вже хотіла йти, як жінка ступила переді мною і відчинила двері.
– Ось двері, які я вам відчинила, ви запам’ятали їх? – запитала вже на вулиці.
–Та ні, – відповіла здивовано я і глянула на жінку, що ішла поруч мене у напрямку міського скверу.
– А я запам’ятала. Я тепер завжди запам’ятовую двері, де б не була. З того часу, з того чорного дня, – видихнула вона.
– Та що у вас сталося?
– Та вже нічого, наче сон, наче сон… – тихо відповіла жінка і стала розповідати.
– Мені шістдесят років. А п’ять років тому, я вийшла зі своєї квартири, в якій залишила все, і востаннє глянула на свої нові двері. І мені так їх стало шкода. Ковані, з квітами барвінку і маленьким віконечком, вони і зараз стоять мені перед очима. Наче закривають ту страшну картину, яку я побачила за ними…
Ми з чоловіком дуже любилися. В нас було справжнє кохання. Познайомилися в студентські роки. Обоє педагоги. Сина чудового виховали. Мій Петро беріг мене, в усьому помагав, добру пораду давав. Плекав, наче квіточку. Я його так і називала «мій садівник». Мій милий турботливий чоловік працював директором школи, а я вчителювала. Мав золоті руки, завжди щось майстрував. Це хобі його таке, бо ж за фахом – фізик, на електриці розумівся. То зайва копійчина завжди була. Щороку ми з ним їздили відпочивати, навіть в Болгарії були. У п’ятдесят я вийшла на пенсію за вислугою років, а Петро ще працював. І щодня, уявляєте, якою б не була погода, він мене «вигулював». Так і казав: «Мушу свою квітоньку пильнувати, щоб свіжим повітрям дихала, а то весь день в хаті сидить». І на курорт мене відправив до Трускавця, щоб водички лікувальної попила, здоров’я поправила.
– Я не могла там добути до кінця, – продовжувала жінка. – Так сумно було, що за три дні до закінчення путівки додому зібралася, вирішила чоловікові сюрприз зробити. Добралася пізно ввечері. У вікні світилося. Я тихо відімкнула двері. Це було якесь церковне свято, як нині пам’ятаю. Відчинила двері до кімнати, а там за накритим столом сидить мій чоловік, а в нього на колінах молода жінка, років тридцяти. Я тоді просто оторопіла. Слова не могла вимовити, поворухнутися. А за хвилю повернулася і пішла, востаннє глянувши на двері. В тапочках та з документами і невеликою валізою брудних речей з курорту. Ноги моє тіло понесли в парк. Сіла на лавочку над річкою і, мов кам’яна, сиділа, аж доки не стемніло. Дивилася на воду, на поодинокі листки, що тихо спадали з дерев і кудись плили, і здавалося мені, що я сплю. Чекала, що прокинуся, навіть щипала себе за руку – не боліло. Я наче померла. Що дивно, думок про самогубство в мене не було. Телефон втопила. Коли настала ніч, я поїхала на таксі до своєї далекої родички в обласний центр. Розрахувалася з водієм і в мене у гаманці залишилося сто гривень. Так з розбитим серцем, тапочках і сто гривнями я розпочала нове життя. Біль та образа, змішані зі злістю, відкрили у мені друге дихання. Обузою для родички я бути не хотіла, тому почала пошуки роботи…
Тепер я – бізнес леді. У мене своя квартира, джип, кілька магазинів. Я такі книги прочитала, на таких семінарах, тренінгах побувала, які повністю перевернули моє життя і змінили мене докорінно.
– А чоловік? Він не намагався повернути вас? – запитала я.
– Ще й як. Ця жінка виявилася новою сусідкою. Прийшла знайомитися, взявши пляшку віскі. Випила добряче і полізла чоловікові на коліна. А я в той момент зайшла. Між ними нічого не було і не могло бути, він клявся-божився мені, але сам факт…
– А коли ви зустрілися з ним?
– А ми не зустрічалися. Він якось дістав номер мого телефону. На той час ми вже були розлучені. Ота, остання наша розмова, записана в телефоні, бо через тиждень він помер від інфаркту.
– Як може один випадок змінити все життя, – сказала я. – Ви не дали йому шансу виправити помилку. Розлюбили, зненавиділи…
– Чому? Я люблю його й досі, – сказала жінка тихо. – І дякую йому за те, що змусив мене стати сильною жінкою…
