Тернополянка Марія НІКОЛАЙЧУК уже була гостею «Нашого ДНЯ». Під час Майдану. Тоді Марія волонтерила в Києві. І розуміла, що Майдан – це, фактично, війна. Це – страшно. Адже була там під час штурмів. Минув час. Україна знову опинилася у небезпеці: в лютому росія розпочала розпочала масштабне вторгнення.
Як і декілька років тому, Марія запитала у себе: що я можу зробити для своєї країни, для людей? У нагоді став досвід майданівського волонтерства. Але тепер – вже за межами України – в Польщі, де шукали прихисток від війни мільйони українців.
– Маріє, ти волонтериш із перших днів війни. Лютнева, березнева Варшава. Якою вона тобі запам’яталася, коли наші співвітчизники прибували туди не сотнями – тисячами?
– Варшава була малоспокійна. Чи це на душі було неспокійно. Але видавалося, що тотальна напруга висіла в повітрі, як у нас, в Україні, так і в поляків. Допомагали тоді всі. Перший центр гуманітарно-інформаційної допомоги був розгорнутий в академії Леона Конзмінського. Це – тисячі охочих допомогти, сотні волонтерів та десятки автобусів, які прибували з кордону щогодини. Сон у нас тривав 3-4 години на добу, якщо іноді він узагалі був. Ми повсякчас намагалися вкласти в голові структуру організації надалі: як бути, як діяти… Ми допомогли тисячам людей. Ми є частиною великої боротьби, яка триває у закордонному тилу.
– Хто, крім українців та поляків, волонтерив у Варшаві? Чому ці люди зголосилися нам допомагати?
– Білоруси. Багато білорусів, зокрема, молодих. Британці, американці. Варшава – багатонаціональна, тож допомагало багато вихідців з інших країн. Білоруси – це велика частина нашої команди, і вони з нами до кінця. Кажуть, що не можуть по-іншому. Це їхня війна теж. А як забути Сьюзан Медісон – американку з Каліфорнії?! Допомагала на кухні. Відверта, світла, харизматична й добра. Їй 70. Але скільки ентузіазму! Пішла у волонтери тому, аби когось зробити щасливішим. Для неї це важливо.
Деякі волонтери-іноземці вивчали українську мову, аби було легше допомагати нашим землякам.
– Місцеві мешканці ділилися з українськими біженцями одягом, харчами. Поляки не лише простягнули руку допомоги, а й відкрили свої серця. Це вражає…
– Поляки відкрили свої серця та відчинили двері в свої домівки. Впустили у свої сім’ї та до своїх родинних помешкань. Вражаючі доброта, розуміння ситуації та співчуття! Чимало українців досі проживає у польських сім’ях цілковито безкоштовно.
– Маріє, ти зустріла дуже багато наших переселенців. Кожна людина – це історія. Це – трагедія й біль. Що найбільше тебе схвилювало, розчулило?
– Кожна історія – доля людини. Кожна людина – обличчя, яке не забувається. У квітні наша команда почала діяльність на центральному залізничному вокзалі у Варшаві. Не спочатку, звісно, але я почала вести блог, де писала про дивовижних людей, яких зустрічала. Приміром, люди з Маріуполя – безмежно добрі, непідробно щирі і… вони багато плакали. Плакали, що в безпеці, що отримують допомогу, що живі. Їх можна було упізнати, інколи не запитуючи, звідки саме вони. Були дуже змучені, почорнілі від біди й страху.
Запам’ятала маленьку кучеряву дівчинку з Маріуполя та її маму. Вони жили в підвалі, у них не було води й було зовсім мало їжі. Коли виїжджали з міста, потрапили у фільтраційний табір на кордоні з росією. Допити… Довга дорога – шість днів. Не знали, коли потраплять у безпечне місце. Врешті добралися до Варшави. Нам вдалося дістати їм квитки до Берліна. І вони, і ми були від цього щасливі.
Діти з Маріуполя та й з інших тимчасово окупованих росіянами українських областей скидалися на маленькиих ангелів, які вирвалися і втекли з пекла. Тепер я точно знаю, що ангели були в пеклі, ім’я якому Маріуполь.
А ось історія старшого чоловіка, який поховав свою сім’ю на подвір’ї та виїхав. Зараз живе у центрі для біженців. Щонеділі ошатно вбраний, у напрасованій сорочці, йде до Бога. Молитися за рідних. Опісля заходить до нас на вокзал, аби довідатися новини.
Подібних доль багато. Доль, які у трирічному віці, в 33, 63, 93 роки починають новий шлях поза межами Батьківщини. Хтось тут народився. Дорослі трагедію розуміють. Діти – також. А найменшенькі усвідомлять це згодом, коли підростуть…
– У соцмережі прочитала про шкарпетки, подаровані тобі літньою українкою. Ти написала, що це був найкращий, найтепліший подарунок у твоєму житті. Розкажи, будь ласка, про це.
– Ми зустрілись на варшавському вокзалі у липні. Бабуся намагалася дістатись до Кракова в пункт для біженців. Хтось сказав їй, що там краще. Лідія Андріївна, 91 рік, з Мар’їнки Донецької області. Працювала 45 років у школі – філологиня, вчителька української мови та літератури: «45 років заробляла на пенсію, а довелося їхати», – сказала з невимовним смутком і болем. Цитувала мені Симоненка: «Вона прийшла, непрохана й неждана, І я її зустріти не зумів…» На пероні розповіла гумореску Глазового про бабусю у потязі, наче про себе:
«- Куди їдете, бабусю? Покажіть квиточок… Як це ви зуміли? Ви, шановна громадянко, не в той поїзд сіли.
– Ні, я їду, куди треба. На Донбас, додому…»
З родини в Мар’їнці в бабусі майже ніхто не залишився. Коли від’їжджала, попрощалася з усіма сусідами, вони ж просили, аби поверталася.
«Хочу повернутися до мирного дому і там вмерти, – повторювала Лідія Андріївна. – Не хочеться мені на чужині, біля чоловіка хочу бути».
Коли ми прощалися, бабуся витягла зі своєї картатої сумки пару кольорових шкарпеток і простягнула мені. Мовляв, хоче залишити про себе на пам’ять щось, а це єдине, що у неї є, бо вона в’яже. Це улюблене її заняття. Сказала, аби гріли мене холодними вечорами, й побажала доброї долі.
Вже у потязі підійшла до вікна і прошепотіла мені у відчинену віконну шпарку: «Пробач за грубу роботу. Я зле бачу, тому стібки не зовсім охайні». Так, це найтепліший подарунок у моєму житті…
– Ти показала мені центр прийому українських біженців на околиці Варшави – найбільший у Європі. Величезний зал виставкового комплексу і ліжка, ліжка, ліжка… Скільки українців пройшли через цей центр?
– На околиці Варшави розташований величезний виставковий центр на п’ять корпусів. На даний момент в одному з них живуть українці. З початку війни центр налічував 8500 місць, зараз – 1500.
Неймовірно велика кількість людей за весь час проживала в центрі. Зважаючи, що Варшава – транзитний пункт, кожного дня автобуси та поїзди прибували на вокзали, а далі люди відправлялися в рецепційний центр допомоги.
– З якими проблемами стикалися і стикаються волонтери? Як це можна витримувати психологічно, морально? Адже інколи доводилось працювати 24/7.
– Найтяжче і найнебажаніше – почуватися винним. Часом бувають моменти, коли виникає це відчуття. Адже не всі люди розуміють, що таке робота волонтера і на яких засадах вона базується. Звинувачують нас у різних схемах, некомпетенції та навіть у використанні становища. Хоча багато нас у команді – це ті, хто змушений був покинути свої домівки через війну.
– Твоє волонтерство триває досі. Воно, як і Майдан, змінило твій власний всесвіт?
– Це – інше життя. Завжди були плани, була структура, як діяти. Тепер готова до будь-якого виклику. Чи є в мене плани? Нема – є місія! Яка більша, ніж «я», яка більша, ніж «ми».
– Біженці й далі їдуть з України до Варшави?
– Значно менше. Загалом, зі східних регіонів. З Херсону.
– Маріє, крім теплих шкарпеток, у тебе ще є теплий кіт. Кіт-біженець.
– Літньої днини мій колега знайшов біля вокзалу в кущах кошеня. Маленьке, чорне. (У Польщі немає безпритульних тварин, всі чіповані, мають власників, або живуть у притулках). Приніс знайду до нас. Вирішила забрати, поки не з’ясується, чиє кошеня й звідки. Згодом дізналась, що сім’я з Маріуполя вивезла з собою котяче сімейство. Їхали в Італію автобусом. У Варшаві лише транзитом. На жаль, в Європі автобуси не беруть тварин у салон. Дорослу кішку віддали волонтерам на станції. А малюк утік. Так з’явився у мене чорний та пухнастий мейнкун Степан. Кличемо його Степан Бандера.
Ольга ЧОРНА.
