Пальчик приклав до уст і кажеш: «Т-с-с-с! Тихенько». Добре, я буду дуже тихо, я вмію бути тихою, навіть непомітною, майже невидимою… А чому, мій Янголе, бути тихенько? Що я маю почути? Що ти хочеш сказати? Чи мені щось казати?
– Чуєш?
– Я чую… Земля стогне, вона вся у виразках, вона корчиться від муки… Я чую, Янголе, я… чую…
Пальчик пухкенький, губки тоненькі, кучерявий, усміхнений… Ти наче живий, Янголе, ти наче дихаєш. Скульптор добре тебе виліпив, витворив, створив… Ангелику, що тобі сказати? Чом ти дивишся на мене? Я стала скупа на слова, втікаю в мовчання і самоту. Ангеле, там горіх заосенився! Ти бачив? Той горіх мене причарував, він мене не відпускав, світло виходило з нього… Мені так захотілося, щоби він не облітав, щоби листя падало і не опадало, щоби осінь не закінчувалася… Є десь край, де вічна осінь? О, Ангеле…
Горіх і я, і сіре небо. І більше нічого і нікого. Але мені треба було вже йти, – мене чекала моя дорога.
… дорога долі, дорога болю, дорога відшуку, дорога пізнань, прощань і прощень… Дорога найважчого і найдорожчого скарбу – смирення Богу.
… «Т-с-с…» Гаразд, я буду тихенько, Янголе, я вмію бути дуже тихенькою…
Неля ДРИБОТІЙ.
