Їм заборонили жити у власних оселях і одного дня просто завезли далеко від всього рідного і знайомого . 13 вересня в Україні відзначають День пам’яті українців – жертв примусового виселення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 роках.
З цієї нагоди біля символічного пам’ятника депортованим у Тернополі зібралися члени їхніх родин, представники громадськості та влади. Священники відслужили панахиду, а присутні поклали до монумента квіти шани і пам’яті.
Нагадаємо, 9 вересня 1944 року УРСР та Польща уклали угоду про “взаємний обмін населенням”, внаслідок якої близько 700 тисяч українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини були примусово виселені зі своїх домівок.
У 2018 році Верховна Рада України встановила другу неділю вересня офіційним днем пам’яті про насильницькі депортації в 1944-1951 роках.
Як відбувалися ці драматичні події?
Одним із підсумків Другої світової війни стало встановлення нових державних кордонів у Європі, зокрема між СРСР і Польщею. Для встановлення радянсько-польського кордону й усунення тривалих суперечок щодо спірних територій між українцями та поляками 9 вересня 1944 року в Любліні голови Ради народних комісарів УРСР Микита Хрущов і Польського комітету національного визволення Едвард Осубка-Моравський уклали угоду про “взаємний обмін населенням”: українського – з території Польщі до УРСР і польського – з території України до Польщі.
До переїзду в СРСР підлягали всі громадяни української національності з теренів Холмського, Грубешівського, Томашівського, Красноставського, Володавського та інших повітів Люблінського, Ряшівського та пізніше з Краківського воєводств. Переселення мало бути добровільним, однак перетворилося на примусові депортації, які супроводжувалися репресіями, позбавленням майна, обмеженням політичних, соціальних, економічних і культурних прав людей.
Підставою для переселення ставали списки осіб, що виявили бажання покинути Польщу, відмовитися від її громадянства й отримати паспорт УРСР. Причому виявлення волі могло бути письмовим та усним. Це створювало широкі можливості для зловживань. В угоді не були виписані критерії визначення національності тієї чи іншої особи. Врешті, основним показником для виселення стала ідентифікаційна картка нацистської окупаційної влади (Kennkarte), в якій були дані про віросповідання і національність.
За згаданою угодою в 1944-1946 роках понад 482 тисячі українців примусово переселили до УРСР. В радянській Україні їх розселили на території 17 областей – від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини.
Тоді ж із західних областей радянської України до Польщі переселили майже 790 тисяч поляків та євреїв.
Продовженням депортації українців стала “акція Вісла”, проведена польським комуністичним режимом. У 1947 році тих українців, що відмовились виїжджати до СРСР, польська влада депортувала на північ і захід Польщі. За кілька місяців примусово переселили майже 150 тисяч людей.
Ще кілька десятків тисяч українців були позбавлені батьківських домівок під час обмінів прикордонними ділянками між СРСР та Польщею у 1948, 1951 роках.
