Бо паралельно з війною на Донбасі ми ведемо і війну внутрішню. За виживання своїх сімей, за майбутнє наших дітей, за свободу думки та слова, за мораль, культуру та автентичність. Так, я починаю свою статтю із відчаю, чому так стали зорі, що нашу державу втягнули у велику світову гру, де Україна не гравець, а полігон. Сьогодні прості українці ставлять собі питання: для чого було іти на поводі в когось, підписуючи Будапештський меморандум? Для того, щоб у нас захопили військові кораблі й весь світ спостерігав, що далі буде? От коли ми всі прозріли, що у них свої інтереси. Утім, світова громадськість розбереться і допоможе. А от хто змусить нашу владу працювати на користь української «пересічної» сім’ї – це викликає ще більше запитань.
Станом на кінець липня 2018 року заборгованість українців за послуги ЖКГ перевищила 34 мільярди гривень. Тільки за перші 7 місяців нинішнього року вона виросла на 9 мільярдів гривень. Найбільша боргова яма – з оплати за поставки газу. Газовий борг населення до початку серпня досягнув 16,7 мільярдів гривень, за січень-липень цього року він виріс на 39 відсотків. Вартість комунальних послуг виросла настільки, що прості українські родини не мають уже чим розраховуватися…
А в той же час Україна може не тільки забезпечувати газом себе, а й експортувати його за кордон. Наша країна до 1970 року видобувала до 71 мільярда кубів газу і експортувала його навіть у Росію. Сьогодні можемо виходити на рівень 50-60 мільярдів кубів. Звичайно, можемо. Для цього потрібно повернути повагу до країни і влади. А поки не буде довіри, не буде інвесторів.
Так, можна багато аналізувати, до чого привела країну нинішня влада. Але ситуація воєнного стану зараз домінує над усіма іншими питаннями. Події розвивалися настільки стрімко, що українці не встигли зрозуміти, що ж відбулося.
Лідер партії «Основа» Сергій Тарута виступив категорично проти запровадження воєнного стану. Влада так і не змогла відповісти на запитання народних депутатів про те, з якою саме метою його запроваджують і як за 30 днів це зможе зміцнити нашу обороноздатність. І чому воєнний стан знадобилося запроваджувати саме тепер, якщо його не оголосили за майже 5 років війни. Чому саме захоплення наших катерів, а не 10 тисяч загиблих на Донбасі, стали причиною? Кому це зараз вигідно?
Тепер перед українською державою у зв’язку з подіями в Керченській протоці постали два головні завдання. Перше – домогтися звільнення наших моряків. Це потрібно зробити якнайшвидше, залучивши міжнародні організації. Друге – дипломатичним, мирним шляхом домогтися від Росії відновлення вільного українського судноплавства в Азовському та Чорному морях, Керченській протоці.
Сергій Тарута особисто задіє всі свої міжнародні зв’язки для вирішення цих завдань. Є й інші важливі задачі – не допустити зриву виборів, призначених на 31 березня 2019 року.
А зараз скажу, що 30 днів будуть не простими, але прозріння до нас усе ж прийде. В Україні достатньо професіоналів, багато нових людей, фахівців, які готові працювати на результат. Переконаний, ми досягнемо успіху, головне – працювати, не зупиняючись, шукати можливості для росту і втілювати важливі й потрібні рішення.
І на закінчення статті процитую ще одного відомого мислителя – Гіппократа: «Тому, хто не хоче змінити своє життя, допомогти неможливо».
