Надійку вже боліли пальці від ножиців, якими нарізала смужки з різного лахміття, які щоразу клала перед нею мама Тамара. Їхні старі речі, одяг з гуманітарки – усе йшло на в’язання килимків, які жінка продавала, щоб сплатити кредит, який брала на лікування покійного чоловіка.
І де є правда? Чоловіка лікарі не врятували, а тепер борги віддавати доводиться. Килимки з нарізаних смужок виходять доволі красивими, різнобарвними. Вся оселя у них: на стільцях, біля ліжка і диванів, у коридорі, в альтанці, на лавочках. Овальні, прямокутні, у формі звіряток і квітів, вони милують око, створюючи якийсь особливий затишок. Недавно їй сільський голова натякнув, щоб і йому зо два у машину виплела. Тамара обіцяла, бо він людина дуже порядна, багато допоміг їй і в лікування чоловіка, і в організації похорону.
Нині Тамара застала доньку у сльозах. Спохватилася: що ж сталося? Надя розповіла, що її найкраща подруга Тетяна за кордон зібралася їхати і Надю з собою кличе, але ж вона точно знає, що її не відпустить мама. «Не відпущу!» – категорично підтвердила Тамара.
Чому ж мама не розуміє рідну доньку? Мабуть, там, в Італії, вона швидше б заробила кошти, аби кредит погасити. З їхніх килимків Тетяна сміялася, не вірила, що замовлення мають. Мовляв, не в моді тепер усе це. І ще їхні бабусі таким ремеслом займалися.
З гіркотою у серці проводжала Надійка подругу в іншу країну. Уже через два місяці Тетяна стала вихвалятися, як їй добре у чужому домі. Уже розмовну мову знає, доглядає хорошу, спокійну стареньку. І навіть кохання собі там знайшла. Звати його Джоан. Він – син сеньйори, за якою доглядає. Мовляв, вона не планувала закохатися в іноземця, тим паче, вдома чекає її коханий Павло, з яким вона провела ніч перед самою поїздкою.
Невдовзі Тетяна відчула зміни в своєму організму. Пояснювала це зміною клімату, води, порушенням у режимі харчування. Навідавши лікаря, дізналася, що вагітна. Направду, вона й не знала точно, чию дитину носить: роман із Джоано, якого допустила до себе незадовго, як поселилася тут, закрутив їй голову, і вона збилася з циклом. Спочатку хотіла одразу повертатися додому до Павла, але чарівний погляд Джоано притягував, манив, не відпускав у рідне село, з якого ще недавно вона так радо від’їжджала. А, може, Джоано справді одружиться на ній, дізнавшись про дитину, подумала.
Однак вирішила не спішити повідомляти новину. Не знала, як зреагує на неї Джоано, і боялась втратити свій земний рай. Вдень – робота у домі, догляд за сеньйорою Лаурою, а вечорами – любощі з Джоано у її кімнаті. Тетяна божеволіла від щастя і все відкладала на потім розмову з коханим. Так минали дні, тижні, і одного вечора, тицьнувши їй рукою у живіт, Джоано спитав: «Дитина буде?»
Тетяна поблідла, вона злякалася цього запитання. А коли згідно кивнула головою, Джоано взяв у свої руки її голову і міцно вп’явся в губи. «Чому раніше не сказала?» – спитав. «Хотіла сюрприз тобі зробити», – розгублено мовила Тетяна. «О, твій сюрприз я передарую», – незрозуміло відповів Джоано і, весело підстрибуючи, побіг комусь телефонувати. З вікна доносився його галасливий голос, але з уривків деяких фраз Тетяна нічого не могла збагнути. Як і те, як можна передарувати сюрприз.
З того дня Тетяну відсторонили від роботи. Найняли іншу українку. Лікар, який мав тепер стежити за її вагітністю, призначив їй спеціальний режим. Своєю радістю вона вирішила поділитися з Надійкою. Давно з нею не спілкувалася: «Я дуже щаслива! Скоро стану сеньйорою, сина Джоано народжу. А ти – молодець, село пильнуй, килимки в’яжи, так і молодість пролетить. До речі, скільки килимків з мамою вив’язали, хоч знаєш?» – іронічно запитувала Тетяна у соцмережах.
Згодом у розкішний італійський дім привезли якусь жінку. Тетяна побачила її здаля, тому рис обличчя не розгледіла. Худенька, струнка. У ту ніч Джоано до неї не прийшов. Тетяна не могла збагнути, що сталося. І взагалі, хто ця білявка, з якою пропадав її коханий. Вирішила вранці перестріти Джоано. «Чому не прийшов? Я скучила», – мовила якось винувато. «Гаразд, нині зайду. Поговорити треба», – відповів сеньйор.
Тетяна приготувала для двох вечерю. Дістала дорогі парфуми, які подарував їй Павло. Поставила добре вино. Подумала, що захмелівши, коханий відверто розкаже про всі свої плани. І Джоано сказав. Про те, що одружений, але дітей не має. Тому дружина за порадою лікаря тривалий час жила у своїх батьків у сільській місцевості, де завжди є свіже молоко, сир і яйця, овочі та фрукти – свої домашні. Але ніщо не може допомогти їй народити дитину. І тому дитя, яке виношує Тетяна, – їй як подарунок долі.
Тетяна не могла повірити почутому. Що це – страшний сон? Хто ж тоді клявся, що кохає її, що вони неодмінно будуть щасливими? «Додому хочу! Завтра ж збиратимусь», – заридала. Відразу стала збирати валізу, а вранці, коли наблизилась до виходу, натрапила на замкнені двері. Вона істерично заголосила: «Відчиніть! Відпустіть мене! Негайно!» Але її не чули, не хотіли чути. І Тетяна, просидівши біля дверей більше двох годин, повернулася назад у свою кімнату.
Сильний стрес призвів до передчасних пологів, тому синові стало обов’язковим не штучне, а грудне годування. «Годувальницею будеш. Підросте, окріпне – і поїдеш додому», – мовив Джоано. Розпач розривав Тетяні груди! Чому її дитину віддають до рук сеньйори Крістіни – дружини Джоано? Чому вона годувальниця, а не мати? Але що вона могла вдіяти між чужими людьми у чужій стороні?
Ліжечко малому Агапіто поставили у дитячій кімнаті, поруч зі спальнею сеньйори. Тетяні приносили тільки годувати дитя. Усе інше – пеленати, міняти підгузки Крістіна забажала робити сама. Серце розривалося, коли Тетяна бачила, як Крістіна возила Агапіто у садку, усміхалася до нього, цілувала кирпатий носик. З кожним днем хлопчик усе більше і більше ставав схожим до Павла.
Вона гадала, що збожеволіє. Планувала втекти звідси разом із сином. Але за нею пильно слідкували. І одного разу, коли святкували рік Агапіто, Тетяна не витримала. Впала на коліна перед Крістіною і сказала: «Віддайте мені сина. Джоано – не його батько! Погляньте, Агапіто – біленький, голубоокий». Але її попросили залишити їх, і взагалі – навіть зараз вона може збиратися додому – годувальниця їм більше не потрібна. Сеньйора вручила їй конверт з коштами, яких було обмаль, але Тетяна сперечатись не стала. Їй захотілось додому, до Павла, про якого нічого не знала. Вона відкриє йому всю правду, і він неодмінно прийме якесь рішення.
Додому Тетяна їхала як у тумані. Попросила водія зупинитися край села, де височіла церква. Перехрестилася, стиха промовивши: «Господи, прости», – і попленталася вулицею. Багато чого змінилося у селі за короткий час. Он на вінчання до храму йде весільна процесія. Молодята кланяються їй. Тетяну наче розрізають розпеченим залізом: у молодому вона впізнає Павла, батька її сина, він теж стишує ходу, озирається їй услід. О, як їй зле! Дуже хочеться пити і прилягти, а додому ще далеченько. Навіщо відпустила водія? І валіза її важкувата. Ось чиясь новобудова. Цікаво, хто тут хазяї? А за нею – на шнурках через ціле подвір’я висять різнокольорові килимки. Ніби рій веселок опустився з неба. Та це ж оселя Надійки! Добудована. Впорядкована.
Тетяна заледве зайшла на повдір’я, як їй потемніло в очах і вона впала на зелену мураву. Опритомніла від силнього крику Надійки, яка тормосила її за плечі. «Мені так зле, подруженько моя. Прости, що насміхалася з тебе. Бачу, ти заміж вийшла», – Тетяна кивнула на округлий Надійчин живіт. «Заспокойся, ти ще встигнеш усе розказати. Переночуєш у нас з Василем. Зараз він допоможе тобі встати на ноги. Ти дуже виснажена, Таню. Килимок собі вибереш, навіть два, три. Подарую тобі, добре?» «Яка ж ти хороша все-таки, Надійко», – ледь чутним голосом мовила Тетяна.
Надя ніжно обняла подругу: «Йдемо у дім, нагодую тебе. Виспатись тобі треба. І запам’ятай: завтра завжди буває кращим».
Марія МАЛІЦЬКА.
