Він знову постукав у Її життя. Напівзабутий, напівпрощений, з ранніми сивинами на скронях. Вона ж Його не чекала.
– Привіт! Не міг тебе забути. Раніше нам не судилося бути разом. І ось тепер…
– Пам’ятаєш пізню осінь, яка зупиняла тебе холодним дощем з клаптями мокрого снігу, коли йшов з моєї долі?
– Я тоді заблукав у своїх почуттях.
– Не виправдовуйся. Ти заблукав у тенетах іншої жінки.
– Це була омана. Я повернувся…
– Час спалив мости і місточки.
– Зараз я тут, перед тобою… Ти бачиш мене, чуєш.
– Це відлуння минулого…
– Ти ж кохала…
– Кохання залишилося у тому, промерзлому до сліз, сльотавому вечорі. А, може, його й не було. Може, це була наша вигадка. Я була твоєю грішною праведницею, а ти – моїм зрадливим листопадом.
– Я не можу відпустити тебе.
– Хіба можна втримати минуле, яке обернулося у спогад?
– Отже, не простила…
– А ти знаєш, яке на смак прощення? Настояне на сльозах. На ароматі неподарованих квітів. Пахне кавою, приготованою ніччю. Жменькою осіннього тепла, зітканого із втомленого сонця й картопляного диму, біля якого сподіваєшся зігрітися…
– Я повинен піти?
– Так. Іди.
– Колись ти сказала: сенс буття в тому, що кожен повинен шукати і знайти свою загублену в світах половинку. Не знайшовши її, ми залишаємось уламком людини, яка не знає щастя…
– Я – щаслива.
– У кутиках твоїх очей тремтить печаль… Якщо ніч забуде приготувати тобі каву, поклич мене…
Вона рвучко зачинила двері. Як він колись свою душу…
Ольга ЧОРНА.
