– Чули? Степан Маньки Горобчихи дівку з міста привіз. Ім’я таке дивне: Власта, – перемовлялися в селі.
– Ага, її батьки в начальниках ходять. Вона в них одиначка. Пощастило хлопцеві.
– Та й Степан інститут закінчив. Не те, що брат його. І до кого вдався, такий безголовий?
– Все одно Манька над старшим сином більше трясеться, як над молодшим.
– Тепер на Степана буде дмухати…
Маньці майбутня невістка не припала до душі. Жінка окинула оком велике обійстя, глянула на тендітну, модно одягнену дівчину, і зрозуміла: Власта не буде сапати й рити картоплю на городі і, взагалі, що таке сільська робота – не знає. Про що при нагоді й сказала Степанові.
– Мамо, ми ж у місті будемо жити. А щось допомогти… Чому б і ні? Власта навчиться.
– Хто її так назвав? Запам’ятати годі.
Вдома Манька невдоволено буркала, а поза очі хвалилася, мовляв, не з простими людьми породичається. І, водночас, злостилася на Степана. Вважала: спершу старший син повинен одружитися. Якось з чоловіком про те мову завела.
– Та наш Руслан більше з дільничним спілкується, аніж з дівками, – відповів на те. – Спробуй такого вженити.
Манька більше любила старшого сина, бо був схожий до її рідні. Молодший вдався до бабусі – чоловікової матері. Манька ж терпіти не могла свекрухи. А Степан був її улюбленим онуком.
Степан був відмінником у школі. А за Русланом золоті верби росли. Не змінився й тоді, коли почав парубкувати. Дівчата Руслана сторонилися. І друзів, крім злодійкуватого Мирона, не мав.
…Степан з Властою до села приїжджали не часто. А після того, як Манька обізвала невістку безрукою панею, та взагалі голови не показувала.
Руслана ж пекло, що брат гарно в житті влаштувався. Живе заможно. Дружина вродлива. І тихо зловтішався, що вже минуло кілька років, відколи Степан одружився, а дітей нема. Зле жартував над братом, мовляв, от, якби Власта була його жінкою…
Степан був щасливий, коли дружина завагітніла. Згодом дізналися: народяться близнюки. Тесть із тещею заздалегідь потурбувалися, щоб у їхніх хлопчиків було все найкраще…
– Щось ваша невістка, Манько, внуків не привозить, – сказала сусідка.
– Малі ще. Підростуть, то й привезе.
Маньці й самій нетерпілося побачити близнюків. Але їхати до сина з невісткою після сварки не наважувалася. Чоловіка випровадила. Коли той повернувся, запитала:
– На кого внуки схожі?
– Ось фотокартку привіз. Візьми й подивися.
– Нічого нашого нема. Нічогісінько! На її родину вдалися.
– Самі на себе схожі. Чого ти причепилася?!
…Степан з Властою привезли в село малюків, коли тим виповнилося півроку.
– Плаксиві вони, – буркала Манька. – Дрібні. В те панство вдалися.
– Мамо, заспокойтеся, – шепотів Степан.
Увечері, коли діти заснули, Власта вийшла надвір. Якраз звідкілясь повертався добряче підпилий Руслан.
– Ти ба, які гості! А ти ще гарнішою стала. Мені б таку.
Руслан кинувся обіймати Власту. Та його відштовхувала. Озирнувшись довкола, Руслан згріб Власту своїми ручищами і поволік за хату.
– Зараз будемо ближче родичатися, – прошипів.
Розірвав на жінці футболку. І якби не сусідка…
– Руслане! Схаменися! – заволала на весь голос.
Руслан струсонув Властою, наче грушею, і відпустив. Вона ридала від сорому і болю.
На гвалт прийшли Степан з матір’ю.
– Що сталося? – запитав Степан.
– А я розкажу, – подала голос сусідка. – Я врятувала її від твого навіженого брата.
– Не смій так про мого сина! – гаркнула Манька.
– Та вона сама… сама мене покликала, – зареготав Руслан. – Правда, кицю? Бачте, мовчить. Може, то й діти не твої, Степане.
– Ото невістку лихий послав, – заломила руки Манька. – Тепер все село буде в зубах носити. Поки жити буду, сорому не оберуся. А вона ще реве. Бо застукали?! Чоловік в хаті, а вона тут… Ах ти!..
Манька не вгавала. Вона ще й «відривалася» на невістці через те, що багаті свати не обсипали її добром.
Власта побігла до хати. Степан за нею.
– Що це було? – запитав.
– Хай тобі брат пояснює. Я забираю дітей і їду додому.
– То це правда, що ти… ти з Русланом?..
– Яка правда? Що ти говориш? Та твій брат… Він…
– Нікуди не поїдеш!
– Поїду. Благо, права взяла з собою.
– А, знаєш, діти справді зовсім не схожі на мене. Може, й Руслан має рацію. Може, ти з ним тишком-нишком… А, може, з кимось іншим. Як я раніше про це не подумав?! І в нашій родині близнюків ніколи не було. Який же я дурень!
– Степане, ти що з глузду з’їхав?
– Забирай малих і котись звідси, – Степан боляче штовхнув дружину.
Власта зібрала дітей, тремтячими руками завела автівку. Рушила з подвір’я. Їй услід принижено і злісно дивився Степан. Зі смутком і почуттям вини – батько. З ядучою посмішкою – матір. З цікавістю – сусідка, яка рознесе новину селом і ще й прибреше. А Руслан повернувся до Мирона – там ще залишилася недопита пляшка.
Через кілька днів Степан з’явився просити в дружини пробачення. Власта з малечою була в батьків. Теща з тестем зустріли зятя холодно.
– Я не знаю, що на мене найшло, – виправдовувався. – Мені дуже прикро. Наче, щось в голові перемкнуло.
– Ти не захистив нашу доньку, – твердо мовив тесть. – І навіть не уявляєш, в якому стані вона приїхала. А вона ж двох малесеньких дітей везла.
– Я не хотів її відпускати.
– Ти не хотів повірити, що твій навіжений брат мало не позбиткувався над твоєю дружиною.
– Я люблю своїх дітей. Потрібний їм. І доведу, що вони мої. Експертизу зроблю.
– Степане, ми вважали тебе мудрим і порядним. Але те, що сталося… Зрештою, хай Власта вирішує.
– Ми дамо раду без тебе, Степане, – мовила Власта. – Забери свої речі з квартири.
– Але ж я кохаю тебе.
– Ключі залиши сусідці Нелі. На розлучення подам сама. Про аліменти не турбуйся – мені їх не треба.
– І не подумай щось витворити, – пригрозив тесть. – Та й взагалі, не попадайся на очі.
…Степан тисячу разів пошкодував за цей вечір. А Руслан насміхався над ним: слабак ти, брате…
Він не раз спостерігав за близнюками. Уже ходять. Вже бігають. Уже пішли до садочку. Стали школярами. Вже Власту ростом наздоганяють.
Він знав, що Власта заміж вдруге не вийшла. Вона й досі дуже гарна. Він кохає її і не може простити… Хоча, толком і не знає, чого саме не може їй простити…
Хвилювався, що тесть завадить робити кар’єру. Але той просто викреслив колишнього зятя із життя своєї родини.
Степан пробував влаштувати особисте. А воно чомусь не клеїлось.
…Близнюки стали студентами престижного факультету. Обоє грають у баскетбол. З їхнім ростом… Степан бачив, як Власта приїжджала до них на змагання. А потім вони утрьох їхали додому або в кафе. Вони люблять фотографуватися з мамою. Власта виглядає, наче дівчинка біля високих, міцних хлопців. На них із захопленням дивляться люди. Такі гарні мама і її сини…
Степан таки наважився. Його організація стала спонсором змагань, у яких брали участь близнюки. Він був певний: їхня команда переможе. Вона, фактично, найсильніша. Він вручатиме призи гравцям і при нагоді познайомиться з синами. Кудись їх запросить, аби поговорити, порозумітися…
Власта також пришла підтримати синів. Серед спонсорів ігор побачила прізвище колишнього чоловіка. А пізніше зіткнулася зі Степаном у коридорі.
– Я тут заради них, – кивнув у бік баскетболістів, серед яких були близнюки.
– Вони виросли без тебе. Їм уже двадцять.
– Але ж ти сама не захотіла…
– Ми обоє знаємо, що трапилось.
– Я хотів би…
– Не намагайся подолати дорогу, переметену роками і вчинками. Крім того, я синам розповіла про цей жахливий випадок. Вони вже дорослі. Все зрозуміли…
Команда, в якій грали близнюки, перемогла. Призи гравцям вручав Степанів заступник.
