Вони зустрілися випадково. Зоряна вибігла з провулку, що виходив на центральну вулицю, і ледве не зіштовхнулася з Назаром, який йшов тротуаром. Обоє посміхнулися, а Назар подумав: «І треба ж таке!» До цього часу бачив Зоряну не один раз, але не звертав на неї уваги.
Наступного дня повторилася та ж історія. Зоряна, здавалося, вичікувала, коли він буде йти, і вибігала з провулку назустріч.
«Це вже щось значить», – майнула думка в голові Назара. Іншого разу він не надав би цьому значення, бо чого лише не буває? З безлічі випадковостей складається наше життя. Та тепер Назар подумав: невипадково Зоряна це робить. Тож наступного дня вирішив перевірити свої здогади. Зайшов з іншого боку вулиці й став спостерігати.
У ту саму пору, що завжди, коли Зоряна йшла на роботу, вона вибігла з провулку, але, не побачивши Назара, зупинилася біля дороги і розчаровано стала поглядати навкруги.
– Ти часом не мене вичікуєш? – посміхнувшись, запитав Назар і підійшов до дівчини.
– Та ні, що ти? – почервонівши, мовила. – Я на роботу спішу.
– Щось не бачу, щоб ти аж надто поспішала. Ходімо разом. Мені також у той бік.
Зоряна працювала у квітковому магазині «Лілея». Дівчина відчинила двері, Назар увійшов за нею вслід.
– Ти щось хотів? – спитала.
– Так. Я хотів би купити найгарніші квіти.
– Це ж для кого?
– Для найчарівнішої дівчини в світі.
– А я її знаю?
– Так, – відповів Назар і помітив, що Зоряна готова ось-ось розплакатися. Але вона опанувала себе й сказала:
– То візьми троянди.
– А тобі, до речі, які подобаються: білі чи червоні?
– Білі…
Коли Зоряна принесла з-за прилавка букет білих троянд, Назар узяв їх, став перед Зоряною на коліно і несподівано для неї сказав:
– Ці квіти для тебе, Зоряно.
В її очах засвітився радісний вогник.
– А ти подумала для кого? Ти – найчарівніша і найкрасивіша дівчина в світі.
Вони розмовляли, сміялися… Зоряна почувалася найщасливішою на землі…
Ігор ТОПОРОВСЬКИЙ.м. Хоростків.
