Листопад відплакав дощами, віджурився туманами. Коли минав цей місяць, їй розвиднювалося на душі. Як у дитинстві, хотілося повірити в білу зимову казку. У магію прийдешніх свят…
А листопад… цей колючий заплаканий листопад… Він відібрав у неї те, що любила. Оголив душу, яка стала схожа на безлисте віття. Стер із серця радість…
– Відчепися від мого сина! – вигукнула з порога Степанова матір.
Іванка вперше побачила цю жінку. Раніше – лише на фотографії.
– А ми побратися вирішили, – майже прошепотіла розгублена дівчина.
– Вони вирішили! А в мене запитали?! Чи для того я горбатію більше десятка років на заробітках, щоб мій син злидню в хату привів?! Що твої батьки нажили? Двокімнатну квартиру в «панельці»! А я своєму Степанові хороми в новобудові справила. Меблями імпортними обставила. Машину купила. Добро до добра повинно йти. Ще знайде мій Степан вигідну партію. А ти, дівчино, вступися з нашої дороги.
– Це ваше рішення чи Степанове?
– А хто його буде запитувати?! Як скажу, так і буде!
Гримнувши дверима, Степанова матір вилетіла з помешкання. Степан чекав її в автівці.
Прийшовши до тями, Іванна зателефонувала коханому.
– Що ж нам робити? – запитала у розпачі. – Я ж вагітна.
– Ти ж бачиш, що мама проти нашого шлюбу. А дитина… навіть не знаю, як бути…
– Я народжуватиму…
Через кілька днів на Іванну напав грабіжник. Хоча, красти не було чого. Поцупив стару мобілку, гаманець з кількома сотнями гривень і ключі від квартири. А ще боляче побив. Дитину Іванна втратила.
Її млоїла здогадка, що це «пограбування» не випадкове. Іванна намагалася щось вивідати в Степана. Він відповів:
– Не треба було пізно ходити.
– Я ж із роботи поверталася, – виправдовувалася.
Та він уже кинув слухавку. А грабіжника так і не знайшли…
…Вона оберігала свою самотність, наче надщерблену коштовність, якої не могла позбутися. Нікого не впускала у свою долю.
– Іванко, доню, не можна жити з вічним смутком, – зітхала матір.
…Грудень прикрасив землю першим снігом. Виглянуло сонечко. В Іванни вихідний. У полудень зібралася до парку. Вже на вулиці зогляділася, що не взяла мобілки. А їй повинна клієнтка телефонувати. Вранці хоче на зачіску прийти. Має уточнити час. Та повертатися додому не хотіла. Кажуть, прикмета погана…
Холодне зимове сонце поспішало до заходу. Парк виглядав чарівно.
– Котра ж зараз година? – запитала сама в себе Іванна.
Біля лавки маленький хлопчик стукав горішком об горішок, аби приманити білку.
– В тебе руки холодні, як лід, – батько намагався відібрати в малого горіхи. Той заплакав.
– Перепрошую, скажіть котра година, – звернулася до чоловіка Іванна.
– На годиннику – початок зими, – пожартував незнайомець. – А направду – вже по четвертій.
Малий заплаканими очима дивився на Іванну. І ледь чутно стукав горішком об горішок.
– А ти голосніше постукай. Білка не чує. Ось так…
Але білки не було. Хлопчик розчаровано дивився на Іванну.
– Мабуть, білочка гріється в дуплі. Це ж перший сніг. Вона ще не звикла до холоду, змерзла. А наступного разу обов’язково прибіжить за горішками.
Личко малого прояснилося.
– Ви – добра, – мовив батько хлопчика. – Такою була наша мама.
– А чому була? – спантеличено запитала Іванна.
– Хотіла Іванкові сестричку подарувати, але…
– То тебе Іванком звати? – змінила тему, бо бачила: її співрозмовникові це дається нелегко. – А я тьотя Іванна.
…У наступний вихідний вона знову в полудень збиралася до парку. Поклала в кишеню кілька горішків. Їй хотілося побачити маленького Іванка. І, може, вдасться приманити білку.
…Іванна і Василь, так звали Івановогого батька, не змовляючись, очікували цих зустрічей. Не призначених. Наче випадкових. Уже й Іванко не ховався за батька, коли бачив її.
…Через рік, на початку зими, в парку, на цьому ж місці, де Іванна вперше заговорила до Василя, він зізнався їй у коханні. Запропонував руку й серце. І обіцяв завжди любити дорогих йому Іванка та Іванку.
– На годиннику – початок зими. Хай цей час стане початком нашої долі, – схвильовано мовив Василь…
…У торговому центрі Іванна побачила Степана. Хотіла оминути. Але він прямував до неї.
– Як ти? – запитав.
– Я… у мене сім’я. А ти?
– Ще не одружився. Пробач за те, колишнє… Моя мама… вона хоче…
– Я повинна йти. Всього доброго!
…Ось і цьогорічний листопад відплакав дощами. Наче, за помахом чарівної палички, грудень засяяв сонцем.
– Хлопці, збирайтеся на прогулянку. Іванку, де твої рукавиці? Знову посіяв? Скоро врожай збиратимемо, – пожартувала Іванна.
У парку було людно після затяжних туманів і дощів. Іванна спинилася біля їхньої «історичної» лавки.
– Василю, котра година? – засміялася.
– На моєму годиннику – початок зими.
– І початок нового життя, – таємниче мовила. – У нас буде маленький або маленька.
– І ти мовчала?
– Чекала, аби сказати це саме тут…
Іванко стукав горішком об горішок. Таки приманив білку. Рудохвоста зирила хитрими очима, наче підслухала розмову між дорослими. А Іванко ще нічого не знає…
Ольга ЧОРНА.
