…Біжиш у казку, зіткану з дитячих мрій, помережану спогадами. Де снігів намело аж до неба. Дихає теплом стара піч. Запах свіжого хліба втікає у сіни, звідти – на подвір’я.
Тихенько, щоб ніхто не бачив, набираєш у жменьку пшениці для ненаситних горобців. Пантруєш через вікно зайчатко, яке залишило сліди в садку. Віриш: це воно кладе маленькі гостинці під подушку…
– Тиснуть морози. На врожай, – каже дідо і усміхається душею.
Дідо схожий на земного святого: добрий і сивий. Кожне слово мовить правдиво і розважливо.
– Так-так, – погоджується бабуся. – Дим стоїть стовпом – на холоди.
Здавалося, дими зігрівають зорі і місяць.
На покуті, під образом, – житній сніп і кутя – для душ і ангелів. Вони прилітають уночі. Вкотре обіцяєш собі не спати, аби побачити те різдвяне диво. Але очі закриваються під тиху мамину молитву…
…Ранок будить холодний світ. Прокидаєшся. Казка нечутно залишає оселю, забираючи з собою недодивлений клаптик сну. Щоб повернутися, коли заболять втрати, або засумуєш…
