На шкільному подвір’ї було гамірно. Дорослі чоловіки і жінки скидалися на підлітків: сміялися, жартували, пригадували кумедні історії. І враз притихли, побачивши директора, колишню класну керівничку й кількох учителів.
– Не віриться, що вже минуло двадцять п’ять років, коли ми закінчили школу, – мовив хтось.
– Петро Адамович з паличкою ходить. А на уроках фізкультури так усіх ганяв…
– А «Реакція» (так називали хімічку), наче, й не змінилася…
Неоніла Степанівна, колишня класна керівничка, привітавшись, жартома запитала:
– Хто сьогодні відсутній?
– Марічки нема. І Василя. І Наді. Славко помер… Дарини нема. Але обіцяла приїхати…
При згадці про Дарину всі мимохіть глянули на Михайла. А він боявся, аби не вистрибнуло серце й не покотилося назустріч дівчиськові, яке він кохає досі…
Хтось запропонував, поки не всі зібралися, піти на цвинтар, провідати могили Славка та улюбленої вчительки української мови і літератури Віри Павлівни, яку учні називали «Україночкою».
Щойно рушили зі шкільного подвір’я, як із центральної дороги у вузьку сільську вуличку влетіла автівка. Зупинилася. Відчинилися двері. Елегантна жінка помахала усім рукою.
– Дарина, – тихо мовив Михайло, але почули всі.
…Тихий Михайло закохався в однокласницю, яку нарекли вітрогонкою. Дівчина встигала гарно вчитися, співати й танцювати, допомагати матері на фермі й на городі. Вродливиця з лукавими смішинками у величезних карих очах подобалася всім. А їй подобався Славко. Зарозумілий, трохи зверхній. Дарина стрибала від щастя, коли цей хлопчисько проводив її з клубу. І метала громи, як дізнавалася, що зі Славком дефілювала інша дівчина.
Коли навчалася в інституті, майже щотижня поспішала додому, аби побачити Славка.
– Пороблено тобі, чи що? – жартувала подруга. – Та до тебе «нерівно дихають» стільки хлопців з нашого курсу. А те твоє кохання непутнє якесь.
Славко крутив голови сільським дівчатам. Коли ж приїжджала на вихідні Дарина, увивався біля неї.
Якось Михайло набрався сміливості, зізнався Дарині в коханні і сказав, що Славко її не вартий.
Вона у відповідь засміялася…
Перший аборт Дарина зробила за місяць перед тим, як Славко мав іти до армії.
– Яка женячка? Яка дитина? – запитував здивовано. – От, коли повернуся…
Коли ж повернувся, знову стріляв очима за гарними дівчатами. І про Дарину не забував. Потім хвалився перед хлопцями, як вона за ним бігає. Михайло за той поговір тихо ненавидів Славка.
Вдруге Дарина завагітніла, коли вже працювала в банку.
– Славку, я хочу народити цю дитину.
– А мені що до того? Забув сказати – я одружуюся. З нашою новою бібліотекаркою. Її батьки дарують машину і квартиру в райцентрі. Вигідна партія.
– А що буде?..
– З дитиною? Народжуй. А щоб малюк не був безбатченком, свисни Михайла. Він і досі гине за тобою.
Славко, будучи напідпитку, «запропонував» однокласникові одружитися на Дарині та своїй дитині. Михайло його вдарив. Почалася бійка. Про її причини пліткувало все село.
Вона не залишила й другої дитини. Зате не могла позбутися кохання до Славка, який псував її життя…
…Вийшла заміж за набагато старшого вдівця з солідними статками. Переїхала до великого міста. «Підросла» у кар’єрі. Забрала до себе матір.
Одружився й Михайло. На сироті з сусіднього села. Не з любові. Але дружину шанував. Бавився з маленькою донькою. І… кохав вітрогонку-Дарину.
А в її думках і мріях жив Славко. Якби покликав – пішла б за ним на край світу. А, може, справді, як колись казала інститутська подружка, їй пороблено.
…Недавно Дарина овдовіла. Чоловік ніколи не скаржився на хворе серце. А тут… замлоїло-заболіло…
– Вік, – поспівчували лікарі молодій жінці.
У великій квартирі Дарина залишилася зі старенькою матір’ю.
– Якби покійний чоловік був молодший, то, може, Господь діточок послав би, – зітхала мама. – Як же ти, Дарусю, сама колись будеш?
Матір не знала про аборти. А в те, що пліткували про доньчину вагітність від Славка, не вірила. Бо, як казала сусідка, сільські сороки-ворони і ангелам словами крила общипають.
…Дарина втішилася, коли її запросили на зустріч однокласників. Матиме нагоду поговорити серйозно зі Славком. Чула, зі своєю дружиною живе сяк-так. Дітей не мають. Може, нарешті зійшлися б.
…Перед тим, як вирушити в дорогу, ще раз глянула на себе в дзеркало. Вродлива. З гарною фігурою. Вишукано вдягнена.
– Вперед, спокуснице! – усміхнулася сама до себе.
…Дарина шукала серед однокласників Славка. І не розуміла, куди це зібрався їхній десятий «А». Запитально глянула на колишню шкільну подругу.
– Ми йдемо провідати могили Віри Павлівни і… і Славка…
– Славка? Нашого?.. Він… він помер?.. Як? Коли?..
– Недавно. Трапилась аварія. З братом їхав. Брат трохи потовчений, але живий. А Славко два дні помучився і…
Колишні учні зупинилися біля могили вчительки.
– Славко похований трошки далі, – тихо мовила подруга. – Бачиш свіжі вінки? Це там…
– Привіт, Славку, – прошепотіла Дарина. – А в наших дітей могил немає…
З очей покотилися сльози. Плакало її непутнє кохання…
Ольга ЧОРНА.
