У селі діда Ананія називали Пророком. Кликали ж Аноньком. Старого поважали і побоювалися. Навіть завжди п’яний Тимко тверезів, коли зустрічався поглядом з Пророком. Молодиці бігали до старого за порадами і розрадами. Казали, він умів вгадувати долю. Дивився у небо, і читав там чиєсь життя. Може, так воно й було.
…Олеся була п’ятою дитиною в родині. Випадковою і не бажаною, не приховували батьки. У сім’ї не переймалися малою. Щойно їй виповнилося шість років, випровадили на пасовисько. Стара корова і її маленька господиня розуміли одна одну. Обоє ходили поволі. Корова не тікала в шкоду. Олеся її любила.
Раніше за всіх приганяв худобину на пасовисько дід Анонько. Зустрічав Олесю традиційним:
– Збудили тебе, мала, рано?
А якось запитав:
– Хочеш, я тебе алфавіту навчу? Ти – розумна.
Анонько став Олесиним першим учителем. Пасовисько для малої стало чимось особливим. Дід учив літери, склади, розповідав неймовірні історії. Називав їх байками. Але Олеся вірила: все це правда. Високі гори, неосяжні води, великі міста… Тепер мала знала, що їхній сільський ставок не найбільший у світі, а горбок, що ген видніється – не найвищий.
А ще старий любив розповідати про час. В Олесиній уяві час був трохи схожий на діда Анонька. Але він здавався вищим, суворішим і якимось нетутешнім. Він може все: робить з бідних – багатих, із багатих – бідних. Змінює світ. Людей. Зиму – на літо. І завдяки йому Олеся стане дорослою.
– Діду, не забивайте голову малій своїми оповідками, – жартували пастухи.
Очі старого тихо усміхалися. Анонька всі любили слухати. Дід був письменний. І багато знав.
Олеся виявилася здібною. Дідова наука, а пізніше школа, давалися легко. А ще вона росла великою мрійницею. Анонькові байки кликали її в мандри. Старий подарував малій великий світ. Дівча ховалося у ньому від байдужості сім’ї, однолітків, які піднімали на сміх її бідність.
Анонько ставав зовсім немічним. Добре, що пасовисько близько. Не хотів сидіти удома. Ніхто в селі не знав, скільки йому років. Одні казали – сотня, інші – більше.
– Час завжди буде у помочі тобі, мала, – казав дід Олесі. – Ти будеш бігти наввипередки з ним, втікати від нього, керувати ним. Я бачу…
Анонька не стало навесні. Олеся була шестикласницею. У сім’ї її кликали: «Чуєш, чи ні?» Нагадували, що вона вже доросла. Малою називав лише дід. Це час забрав діда Анонька, міркувала Олеся. І їй ставало дуже сумно.
Книжки замінили їй Анонькові оповідки.
– Навіщо тобі стільки науки? – дивувалися в селі. – Після школи підеш або в ланку, або на фабрику.
«А ти їх не слухай, не слухай, – здавалося, шепотів світ устами діда Анонька. – Час виправить все…».
Перед закінченням школи до Олесі почав залицятися хлопець не з бідних. І красою не обділений. Не одна дівчина стріляла очима за Юрком.
– Що він знайшов в Олесці? Кому її врода потрібна, коли приданого не має? -плескали язиками в селі.
– Юрцьо екзотики захотів, через злидню перечепився, – насміхалася Наталка, перша дівка на селі.
Юркові батьки мало не збожеволіли, коли добрі люди донесли про синове залицяння.
– Не смій! – з притиском мовив батько.
– Не смій! – повторив материн погляд.
Якось Юрко запитав банальне:
– Олесю, яка твоя найбільша мрія?
– Побачити Венецію. Справжній карнавал. Багато води, у якій плавають безліч зір. Туди їдуть люди за щастям. Площа Сан-Марко, храми… Це казкове місто ніколи не лягає спати…
Юркові очі полізли на лоба. Не даремно кажуть, що Олеся дивакувата. Вона ж далі райцентру світу не бачила.
– Ти звідки знаєш все це?
– Читала…
– До завтра! – сказав розгублений хлопець.
– Прощай, Юрку…
Олеся наче відчула: їхнього завтра не буде. І все ж прийшла на місце побачення. Там було порожньо. Згодом дізналася: Юрко «перечепився» через Наталку.
У день смерті діда Анонька Олеся завжди ходила на його могилу. Дід залишався дорогою душею для неї. Подумки розповідала йому про прочитані книги, зрадливого Юрка. Ставало легше.
Усепереч всьому і всім в ланку дівчина не пішла. Ланок не стало. І фабрика без неї обійшлася. Час багато чого змінив. Їй вдалося самотужки вирватися з байдужої сім’ї і села. Світ, у якому вона ховалася, відкрив двері і впустив Олесю в інше життя. У селі дивувалися: як це їй вдалося викарабкатися з бідосі? А дехто казав: це Пророк їй допомагає. Любив малу. Ось і на тім світі не забуває.
…Тепер її величали Олеся Петрівна. Вона була майже першою людиною на фірмі. Всі знали: директор – директором, а рішення приймає Олеся. Ігор Миколайович поважав її за розум, працівники – за хороше ставлення.
– Стара дівка Олеська. Двадцять сім – не сімнадцять, – пліткувало село.
– Молода, а справу знає, – з повагою відгукувалися партнери і конкуренти.
Олеся поверталася додому пішки. Осінь, наче крізь сито, сіяла на місто дрібний дощ. Світ був сонний. Олеся любила таку погоду. І цей спокій. І свої промоклі мрії.
– Купіть пісочний годинник…
На імпровізованому вуличному ринку стояло мале дівча зі своїм незграбним примітивним крамом. Кому у таку погоду потрібні пісочні годинники?
– Мені не…
– Він принесе вам щастя. І не дорогий.
Олеся вирішила підсобити маленькій продавщиці.
– Задумайте бажання. Воно збудеться. Ось побачите, збудеться, – не вгавало дівча.
– Хочу до Венеції, – мовила про себе і перевернула годинник. Тонесенькою цівкою посипався пісок. Час почав відмірювати відлік Олесиного бажання.
Пізніше вона не раз зупинятиметься біля цього ринку. Шукатиме дівча з пісочними годинниками. Але не зустріне. Може, це була посланниця часу…
…Венеція. Канали, гондоли, закохані пари, карнавали, сотні голубів на площі Сан-Марко, Собор святого Марка, повітря, напоєне коханням, музикою, інтригами. Художники, поети, мрійники, романтики, злодії, туристи – усіх кличе, зваблює місто на воді. Місто вічного карнавалу і вічного кохання. Для одних тут час відпочиває. Для інших шалено мчить у круговерть утіх, насолод, заборон. Комусь дарує натхнення для мистецтва, комусь – чужий гаманець.
У Венеції Олесі приснився дід Анонько. Він стояв у човні. На хвилях стрибали зорі. Одежі діда були довгі й світлі. Старий Анонько був гарний і величний, наче справжній Пророк.
– Твій час, мала, час, час, час…
Олесин сон обірвав стукіт у двері.
– Я таки знайшов тебе, – перед нею стояв… директор, Ігор Миколайович.
Розгублений і втішений водночас, він, як хлопчисько, переминався з ноги на ногу.
– Олесю, ти поїхала сама. Дізнався пізно… Ти завжди втікаєш… Ти не знаєш… Я хотів… Не встиг… Не знайшов часу… Я хвилювався… Ти сама у Венеції…
– Який гарний сон, – усміхнулася Олеся.
– Це я. Ігор! Це – не сон!
На вишуканому столику принишк дешевий, незграбний пісочний годинник. А хвилі за вікном устами діда Анонька шепотіли:
– Твій час, час, час…
Ольга ЧОРНА.
