«Щоб глянути у вічі Господу»
Ось уже сім років, як Марта працює листоношею, а повістку в суд доставляє вперше. Звикла, що люди чекають на неї: комусь пенсію несе, комусь пресу. Іноді стареньким на замовлення щось купляє, якщо самі не в змозі. І ось ця поїздка, якої боїться її сусід Максим, якого викликають на судове засідання як свідка. Марта по собі знає – неприємне це діло свідчити в суді. Надто ж якщо справа кримінальна, тяжка. Колись її покійна матір не раз повторювала поговірку: «Свідка б’ють – як дідька». Коли довелося Марті свідчити в суді, вона часто згадувала ті слова.
Звісно, ніхто її не побив. Хіба що сама доля… Марта це збагнула через роки, коли нещастя покотилися на її голову, її життя… Знала, що свідчити фальшиво – тяжкий гріх. Однак тоді, в той злощасний день, коли її подруга Ганна вбила свого чоловіка, Марта чомусь не думала про це. Було вже за опівніч. Марта, виснажена важкою роботою на фермі, міцно спала, як почула сильний стукіт у двері і переляканий крик Ганни: «Марто! Прокидайся! Відчини!»
Від несподіванки серце у Марти затріпотіло, як пташка у клітці. Надворі ніч. Чи здуріла Ганна? Побачивши її босу, розхристану, спохопилася: «Що сталося, Ганно? Присядь, розповідай», – сказала.
«Та яке присядь? Я свого Степана вбила! Розумієш? Застав мене з коханцем, зчепилися між собою. Думала, повбивають один одного. Я взяла молоток. Розборонити хотіла. Вдарила ним Степана по голові. Словом, він не дихає! Не дихає!» – несамовито кричала Ганна, від якої несло запахом оковитої.
«Швидка», що приїхала тоді разом з міліцією, констатувала смерть Степана.
«Марто, благаю, будь свідком у суді. Скажеш, що Степан часто дебоширив, бив мене, ставав звіром, коли випивав. Мовляв, це він напав на мене, хотів вбити, а я, обороняючись, відштовхнула його. Він впав і вдарився головою», – на колінах просила Ганна. Марті б заперечити, нагадати, як Степан не раз зоставався з дітьми, коли Ганни по кілька днів не було вдома. Сам прав, варив, водив донечок у дитсадок в той час, як Ганна розважалася з черговим коханцем. Але Ганна зуміла Марту переконати: Степана уже не повернеш. А якщо у в’язницю і її посадять, тоді що з дітьми буде?
Ганна клялася, божилася, що покінчить з оковитою, буде дбати про доньок, лиш би Марта її захистила. Тим паче, що один з її коханців має зв’язки й обіцяв витягнути її з тої трясовини.
Напередодні судового засідання Марта ходила ніби не своя. Всю ніч не могла заснути. Була мить, коли уже вирішила – скаже на суді правду. Але, згадавши ридаючу Ганну, перелякані оченята її донечок, все ж понесла до суду брехню. Усе, що мала сказати, записала на папері, і цілий тиждень заучувала, як вірш. А для того, щоб переконати суддів, що каже правду, взяла із собою Біблію. «На святій Книзі клянуся – усе, що я розповіла тут – чистісінька правда». Марта упевнено поклала на Біблію руку. «Бог скарає тебе за брехню! Щоб тобі світ був немилий!» – кричала до неї матір Степана, яка аж зчорніла від горя.
Ганну тоді виправдали – обійшлося умовним терміном. Вона зійшлася з коханцем, через якого, власне, і трапилася ця трагедія. І переїхала в райцентр. Хата в селі служить їм за дачу.
Приїжджає Ганна з чоловіком і дітьми на шикарній іномарці. Сина йому народила. Така панна… А до Марти на сороковий день після смерті Степана чорним птахом постукала у вікно біда. На фермі, де працювала її мати дояркою, замкнув доїльний апарат. Бідолашна, не зрозумівши, чому припинився процес доїння, хотіла щось у ньому поправити і за лічені секунди впала, вбита струмом. Марта гадала, що збожеволіє від горя, коли їй зателефонували і сповістили про трагедію. Без мами, якій заледве виповнилося п’ятдесят, ніби осиротів їх дім. І якби не думка про те, що вона ще потрібна чоловіку Тарасу і синочкам Іванкові і Павлику, – ладна була б, аби і її поклали в домовинну разом із матір’ю…
Минула річниця, як відслужили службу Божу за упокій Софії – матері Марти. Ще у храмі Марта відчула слабкість в усьому тілі, двоїння в очах і незрозумілий біль у голові. Раніше з нею ніколи такого не було.
Заледве допленталася додому. У неї піднялася температура. Гадала, це – звичайна застуда. Випила пігулки і, вкутавшись, лягла у ліжко, але полегшення не було. Навпаки, їй стало зовсім кепсько. Стривожений Тарас викликав «швидку», яка забрала Марту у стаціонар. Діагноз лікарів приголомшив чоловіка: у Марти – менінгіт. Стан її дуже важкий. Усе село збирало кошти на лікування Марти. Ганна, якій було відомо про її біду, нічим їм не допомогла.
Від хвороби Марта відходила тяжко. Лікарі порекомендували їй змінити роботу, і вона влаштувалася листоношею у відділення зв’язку. Робота клопітка, та все ж не вставала досвітком до корів, не двигала бідони з молоком, як колись. Поступово до молодого тіла поверталися сили. «Я ж казав, усе буде добре. Кохаю тебе, Мартусю», – говорив їй Тарас. Він обожнював свою дружину, був зразковим батьком їхнім синам. Мав золоті руки. Тому часто після роботи ходив підзаробляти, аби їм легше жилося.
Однієї ночі Марта прокинулася від жахливого сну, в якому бачила великий потік брудної води, що з вулканною швидкістю наближався до неї. Здавалося, ось-ось дожене її. Звідкись вчувся якийсь голос. Він кликав її по-імені. Вона не могла збагнути, звідки він йшов. Хотіла оглянутися, але їй перехопило дихання. Серце, здавалося, вискочить із грудей. Вона стала задихатися. І прокинулася.
Весь день той сон не йшов їй з голови. «Каламутна вода – не до добра сниться. Але ти – не переймайся. Сни, здебільшого, оманливі і не завжди збуваються», – сказала їй старенька сусідка Катря, коли Марта поділилася з нею своїми сновидіннями.
Через тиждень Тарас із синами зібралися на рибалку. Ставок у їхньому селі чистенький і риби водиться чимало. «Ми – до вечора. Побажай нам доброго улову», – поцілував Марту Тарас. «Бажаю», – Марта лагідним поглядом обвела своїх трьох мушкетерів – так вона їх називала.
Коли під обід на їх подвір’я заїхала незнайома автівка, у Марти щось запекло усередині. Якийсь молодий чоловік, плутаючись у словах, сказав, що привіз Павлуся додому, а Тарас залишився там, на березі річки, біля Іванка, якого витягнули непритомного з води. Мовляв, туди, мабуть, вже прибула «швидка».
На жаль, врятувати Іванка не вдалося. Світа від сліз не бачила Марта. Щодня бігала на кладовище на могилу сина. Носила йому іграшки, цукерки, печиво. Закосичувала горбик землі квітами. Розмовляла з ним. Плакала і сварилася, що не послухав тата тоді і, кинувши вудку, поліз у воду купатися. Він же завжди слухняним був… Як їм жити без нього? Без його милої усмішки, красивих оченят, що дивляться зі світлини на хресті?
«За що, Господи?» – якось у розпуці вклякла Марта перед образами. Її погляд впав на Біблію, з якою колись ходила до суду, як свідок. І фальшиво присягала… «Тепер ти розумієш – за що?» – Марті здалося, ніби промовляли до неї лагідні очі Ісуса. Так, вона зрозуміла. І не може простити собі той страшний гріх, що гризе її серце і досі. Аж слова Степанової матері «…щоб тобі світ став немилий» дотепер вчуваються їй.
…Скоро дім Максима, якому несе повістку. Он, це він виглядає її біля воріт. На обличчі Максим аж подався, адже прийдеться йому свідчити проти двоюрідного брата. «Не оступися, Максиме. Не повтори моїх помилок, щоб потім не каятись», – мовила Марта, вручаючи конверт. «Як мені в очі братові потім дивитися?» – зі сльозами спитав Максим. Марта важко зітхнула і, трішки подумавши, запитала у відповідь: «А Господу ти зможеш у вічі глянути, якщо невинну людину запроториш у тюрму? Зможеш?»
Напружена пауза зависла у повітрі. Обличчя Максима пополотніло, вкрилося холодним потом. «Спасибі, пані Марто, що надоумили мене, відвернули від гріха. Тепер я знаю точно: глянути у вічі Всевишньому я зможу. Не лукавлячи. З чистою і вільною душею», – упевнено мовив Максим.
Марія МАЛІЦЬКА.
