Чекали весну? Невидимі небесні гінці уже сповістили світ про її прихід. Вона щойно промайнула мимо вас у знайомому образі… Не впізнали? Як же ви могли розминутися з нею?..
– На мольберті своєї уяви я змалювала ваш настрій, вашу поставу, усмішку. На безмежному полотні небес проклала дорогу до вашої душі. Я упізнала вас серед тисяч паломників, які мандрують у пошуках щастя…
Її слова губилися у тиші березневого вечора.
– Знаєш, весно, що таке доля? Це – дерево, яке росте на перехресті мого минулого і майбутнього. Я виливав на нього глеки благодатної води. Але воно опускало віття. Якось спробував воду з цього глека. Вона стала солоною…
Його слова підхопив вітер. Вона повинна почути їх…
– А зараз? Яка на смак вода у вашому глеку? Ви можете загубити дерево своєї долі. Чому ви дивилися на мене з осторогою і недовірою, коли зустрілися наші погляди? Якщо бажаєте, я тихо пройду повз ваше минуле. Ні про що не запитаю. Зупинюся біля майбутнього… щоб йти далі, – шепотіла, наче молитву.
– Ти оманлива, весно. І все оманливе. Ми спізнилися на тисячу років, щоб разом зустрічати березні…
– Ми не спізнилися. Просто, довго йшли одне одному назустріч. Долали втрати, розчарування. Життя, бувало, розливалось, наче повінь. А, може, дали збій небесні годиники…
Вона сподівалася, що він не розгубив останні крихти кохання.
– А якщо випаде запізнілий сніг?..
У його голосі, як завжди, вагання.
– Це – весняний жарт…
Вона сумно усміхнулася…
…Маленька постать віддалялася у густі березневі тумани. Він розгубився. Крок, ще крок… і вона стане недосяжною. Назавжди.
– Весно, зачекай! Самітність стане моїм гріхом. А дні без тебе – пеклом…
Вона обернулася. Він дивився в її очі кольору погідного неба. Зізнався: чекав на цю жінку цілу вічність. І не втримав. Не зумів…
Вона стане дивною птахою і прилітатиме у його спогади. Ніжністю, якої він торкатиметься подумки. Чужим щастям, до якого він буде втікати у снах…
Ольга ЧОРНА.
