Уперше вони зустрілися в квітковому ряду. З-поміж розмаїття імпортних лілій, гербер, якихось неприродньо фарбованих ромашок Ольга вибирала хризантеми.
– Для такої гарної жінки пасують троянди…
Вадим і сам не знає, чому зачепив Ольгу. Можливо тому, що Ольга справді була вродлива. А, може, у Вадима був просто хороший настрій. Сьогодні його обрали директором фірми. Він і на ринок заїхав за якоюсь пляшкою та закускою, треба ж поставити хлопцям. При нагоді вирішив купити квіти для Оксани. Так звали секретарку, з якою Вадим уже давно фліртував.
І тут ця зустріч з Ольгою. Вона посміхнулася Вадиму.
– Я люблю хризантеми, – сказала просто.
– А що ви ще любите, крім цих квітів?
– Гарні парфуми і розумних чоловіків.
– Тоді я вам підходжу…
Та Ольга, здається, вже не чула Вадимових слів. Пробиралася до виходу, гублячи ніжні пелюстки квітів. Він дивився услід цій дивній вродливій жінці і відчував як щось терпке, незвичне заповнювало душу. А, може, це був тільки запах хризантем?
Утім, Вадим забув про нього уже цього вечора. Подарував секретарці пишний букет троянд, запивав з колегами давно вимріяне крісло начальника.
Взагалі, Вадим не був донжуаном чи якимось там гульвісою. Все любив у міру: і жінок, і вино. Кілька років тому в нього померла дружина, залишивши двох дітей. Син ходив уже до школи, донька, Лідочка, була ще зовсім маленька. Доглядала їх бабуся, мати Вадима. Не раз натякала синові, що пора підшукати йому нову дружину, а дітям – матір.
Він відмахувався від цих слів то зайнятістю, то жартами: мовляв, ще наречена не виросла. Насправді ж Вадим просто боявся: чи зуміє ця чужа жінка стати його дітям матір’ю.
Тому й поринув у роботу, залицяючись то однієї, то до іншої. А тепер ще це директорування. І все-таки інколи, десь між фліртом і роботою, в уяві Вадима спливав образ незнайомої жінки, яка купляла хризантеми. І тоді усередині знову виникав терпкий щемливий клубок.
Минав час. З роботою у Вадима все було чудово. Вдома теж: діти росли, Лідочка пішла до першого класу. Ще й до музичної школи бабуся віддала.
– Треба піаніно дитині купити, – сказала котрогось вечора мати. І тицьнула до його рук газету з оголошеннями. «Продаю піаніно» – було підкреслено червоним олівцем. Він набрав перший номер.
– Приходьте завтра, після роботи, – видихнув у трубку жіночий голос.
Наступного вечора Вадим їхав за названою адресою подивитися піаніно. Двері відчинила жінка. І у Вадима тенькнуло серце. На порозі стояла Ольга, незнайомка з квіткового ряду. – Чого ж ви, заходьте, – запрошувала Вадима до кімнати.
Чи не впізнала його, чи просто вдавала. Ні, таки, здається впізнала, бо вколола Вадима його ж словами.
– Ви ж розумний чоловік, отож, думаю, знайдемо спільну мову. Я маю на увазі піаніно. Для кого ви хочете його купити?
– Для доньки, для Лідусі. Всі кажуть, що у неї талант…
Не помітив, як довго розповідав Ользі про Лідусю, і про Андрійка, про те, які у нього гарні і розумні діти. Тільки ось уже скільки часу без мами…
– Ой, вам же це, напевно, нецікаво, – спохопився нарешті.
На руку лягла тепла жіноча долоня.
– Ходіть, я вам заграю. Послухаєте, як звучить інструмент…
Через якийсь час піаніно переїхало з Ольжиної квартири. А невдовзі вони з Вадимом одружилися. Звичайно, не все йшло гладко. Та якось Вадим зауважив, що мати кличе невістку Олею. А котрогось вечора Лідуся заснула біля дружини. І він до ранку так і продрімав у стільці, боячись порушити сімейну ідилію. Хоча у душі Вадим бунтував. Мовляв, вже те, що він одружився з цією тридцятирічною жінкою, мало бути їй за щастя. Ольга ж, напевно, була іншої думки і довгі вечірні наради з традиційною кавою та «краплею» коньяку перетворилися для Вадима на ранкові планерки.
– Я тепер чоловік сімейний, – віджартовувався на докори друзів.
Ті не розуміли, мовляв, ми теж сімейні, але…
Не буде ж Вадим їм розповідати, що Ольга не така, що якась вона надто правильна. Ліпше б уже покричала, посварилася, врешті, поплакала, як інші жінки. А то ніяких пояснень їй не потрібно, мовби заздалегідь виставляла йому вину. Як у випадку з тими злощасними трояндами.
– Сьогодні річниця, як ви керуєте нами, – згадала якось секретарка. – Бажано квітів і шампанського, Вадиме Івановичу…
Він і заїхав на ринок. Як колись. Купив шампанське і троянди для секретарки. Шампанське поклав у машину, а квіти у дипломат. З ним зайшов додому за документами. І треба було Ользі заглянути у дипломат, ніколи ж раніше не робила цього. А то раптом копірка їй стала потрібна. Вона відкрила і закрила дипломат.
– Не забудь підрізати стебла у квітів, а то зів’януть, – спокійно зауважила і пішла до Лідусі у кімнату розучувати гами.
– Не забуду, – кинув услід Ользі Вадим. Та дарувати троянди дружині уже було пізно. Звичайно, чого гріха таїти, від старих звичок одинокого чоловіка Вадимові відмовлятися було нелегко. Але він таки любив Ольгу. Був вдячний цій жінці за те, що стала матір’ю його дітям. І якби не ота її нав’язлива ідея народити йому дитину, Вадим переконаний: усе було б чудово.
Про свою вагітність Ольга сказала йому за сніданком. Буденно і просто, ніби клала цукор до кави. Великі сині очі усміхалися тихим спокоєм. Він відвів погляд.
– Ти не радий? – у її голосі чи не вперше прорвалися тривожні нотки.
– Радий, навіть дуже, тільки спішу на роботу. Комісія з міністерства приїжджає, – поспішив ступитися з хати.
Він ніяк не міг зрозуміти Ольгу. Для чого їм третя дитина? Зайві клопоти. Андрійко з Лідусею підросли. А це знову почнуться пелюшки, неспання ночами, дитячий плач. Він уже цього не хоче.
Усі ці жалі Вадим виливав давньому другові. Запросив його на каву додому. Правда, перед цим вони уже побували у барі. Ольги вдома не було, випало якраз нічне чергування. – Ні, не потрібна нам ця дитина. Мені – сорок, Ользі теж не двадцять, – підсумував розмову Вадим.
Після ще однієї чарки вони стали згадувати старе життя, їхні вечірки.
– Тихіше, дітей розбудиш, – стримував Вадима друг.
– Ні, вони сплять міцно. А Ольги немає. Ох, і клопіт мені з нею. Вже й сам не знаю, чи варто було мені одружуватися…
Вадим не доказав. У дверях дитячої кімнати стояла Ольга.
– Але ж ти…
– Я відпросилася з чергування. Щось трохи нездужала. Прилягла коло дітей, задрімала. Не чула, як ви і прийшли…
– Ти спала. А ми так голосно розмовляли, напевне, розбудили тебе, – лепетав Вадим.
– Ні, я нічого не чула, – позіхнула Ольга. І пішла назад у кімнату.
– Ну ось, бачиш, вона нічого не чула, – плескав Вадима по плечу товариш. – Врешті, чого ти з нею цяцькаєшся, скажи їй усе відверто…
– Я хотів, але не так…
– А, не все одно як. Наливай.
Але Вадиму уже не хотілося пити. Вранці він, наче шкідливий кіт, тихенько втік з дому, Ольга ще спала. В обід зателефонував дружині, хотів сказати, що прийде з роботи раніше, нехай чекають. Та мобільний Ольги не відповідав. Нічого, він увечері скаже дружині, як любить її. І як хоче, аби у їхній сім’ї з’явилося ще одне маля.
Ольга зустріла його як завжди. Тільки приготовлені слова чомусь застрягли у Вадима в горлі. Нехай, за вечерею скаже. Та Ольга випередила його:
– Я була сьогодні у лікаря… У нас не буде дитини.
– Але ж учора… Я був просто п’яний, я…
Вона подивилася на нього так, як ніхто досі не дивився.
Наступного дня Ольга зібрала свої речі. Увечері Вадим не знайшов дружини вдома. Він шукав її ще довго. І ніяк не міг пояснити дітям, особливо Лідусі, чому їх покинула мама Оля. Та Ольга зникла. З міста і з його життя.
Чому ж сьогодні так щемко, так боляче згадується Вадиму їхнє коротке щастя? Може, тому, що надворі передноворіччя, а моросить мжичка, як у перший день їхнього з Ольгою знайомства? Чи тому, що серед квіткових рядів, поміж імпортних троянд, фрезій та гербер, продають жінки хризантеми…
Інколи йому спадає на думку і те, що Ольга таки народила їхню дитину…
Зіна КУШНІРУК.
